Читати книгу - "Руїни бога"

— А мені завжди здавалося, що та пані схожа на жабу, — сказала Ненсі й подумала: «Я виглядаю загадково, бо помираю».

— У нього ж є ще й картина, де пані стоїть за вірджиналем? Чи я його з кимось плутаю?

— Ні, їх справді дві, обидві у Національній галереї.

— Та ж пані? — задумливо протягнув Тедді. — За тим же вірджиналем?

Любове моя, лиши мене у спокої, — подумала Ненсі. — Годі точити ляси, щоб тобі було що згадати, годі творити спогади. Лиши мене з Шопеном. Вона зітхнула, закрила кришку фортеп'яно і сказала силувано-життєрадісно:

— Може, вип'ємо чаю?

— Я заварю, — радо погодився Тедді. — Хочеш пирога? У нас же є пиріг?

— Здається, є.

*

— Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Усе, що завгодно, — сказав Тедді.

Це фатальна обіцянка, — подумала Ненсі. Вони сиділи за столом у вітальні. Тедді перебирав рахунки за місяць, а Ненсі нашивала Віолі на форму її ім'я. Довгі канікули добігали кінця, ось-ось мав початися новий шкільний рік. Життя Ненсі завжди було підпорядковане шкільному року, тож дивно, що починається новий рік, кінця якого вона не побачить.

На нашивках писано «Віола Б. Тодд» знайомим червоним курсивом. «Б.» — це «Бересфорд», друге ім’я Тедді, дівоче прізвище Сильвії. Її батько був митцем — за словами Сильвії, «свого часу дуже відомим», — але в родині його робіт не було. Ненсі була в захваті, коли забрела з Віолою до галереї в Йорку й віднайшла там портрет якогось давно забутого державного мужа, написаний батьком Сильвії наприкінці минулого століття. На мідній табличці під портретом стояло: «Ллевеллін А. Бересфорд, 1845—1903». У куточку полотна виднілася примарна монограма з літер Л, А і Б.

— Поглянь, це написав твій прадід, — сказала Ненсі, але Віола не могла осягнути такі віддалені зв’язки.

Ненсі взялася до нової нашивки на комірі шкільної блузки й майже одразу вкололася. Вона стала незграбна, навіть за схемою в’язати не могла. Уявляла, як тихі бджоли потай ліплять соти у мозку.

— Усе гаразд? — спитав Тедді, не зводячи погляду з досконалої краплі крові на пальці. Вона кивнула і злизала краплю, перш ніж та встигла забруднити блузку.

— Пообіцяй, — сказала вона, відкладаючи шитво, — що коли настане час, — (від цих слів Тедді скривився), — коли настане час, ти мені поможеш.

— З чим поможу? — він відклав рахунок за газ, який саме розглядав, хоча прекрасно все зрозумів.

— Ти допоможеш мені піти, коли стане геть погано, а я сама не впораюся. А геть погано таки стане, Тедді.

— А може, і не стане.

Ненсі ладна була закричати, так її дратувало, що всі увиваються довкола правди, уникаючи її. Вона помирає від раку мозку, смерть буде недобра і болюча (геть погана). Якщо не чекати на непристойно малоймовірне чудо, то їй не судилося спокійно відійти уві сні.

— Але якщо мені таки стане погано, — терпляче пояснила вона, — то я хочу піти, перш ніж перетворюся на слинявого овоча. — («Я хочу померти собою»). — Ти б собаці не дав мучитися, то й мені не дай.

— Ти що, хочеш, щоб я тебе приспав? Як собаку? — огризнувся він.

— Я не це прошу, ти ж усе розумієш.

— Але ти хочеш, щоб я тебе вбив?

— Ні. Щоб ти мені поміг убити себе.

— І чим це краще?

Ненсі не відступала:

— Я тебе попрошу, лише якщо мені складно буде це зробити самій, якщо стану інвалідом. Морфін чи таблетки, щось таке, я ще не знаю. — (Господи, та подушкою задуши і поклади цьому край, — подумала вона. Хоча так, звісно, не можна казати). — Але всім має бути ясно, що це я сама. Інакше тебе судитимуть за вбивство.

(Оце так варварське слово вона йому кинула).

— Але це все одно вбивство, — сказав він. — Не бачу різниці.

Він стиснув перед собою руки і втупився в них, ніби намагався вирішити, чи вони на таке спроможні. Після тривалої мовчанки нарешті сказав:

— Я не певен, чи зможу.

Він не дивився на неї, дивився куди завгодно, тільки не на неї, і на лиці в нього була мука. Ти дав фатальну обіцянку, ти ж сказав, — подумала Ненсі, — пообіцяєш, що завгодно. І ти ще дещо обіцяв, — подумала вона. В радості і в горі. А ось і горе. Гірше не буває. І недобра думка: а скількох убив на війні?

— Не хвилюйся, — вона потяглася через стіл і поклала долоні на його руки, такі напружені, ніби зсудомлені. — Може, до такого й не дійде, подивимося.

Він вдячно кивнув, мовби вона дала йому своє благословення.

*

Боягуз він. Тедді спричинив тисячі смертей, серед них жінок і дітей, які нічим не відрізнялися від його дружини, його дитини, його матері, його сестри. Він убивав з висоти шість кілометрів, з небес, а ось убити одну людину, яка сама благає про смерть… Він бачив, як життя покидає Кіта, і не був певен, чи зуміє пережити таке ще раз. Навіть заради Ненсі. Він її знав з трьох років («любилися з дитинства»), усе життя, відколи себе пам'ятав, як йому тепер стати її катом?

Тедді уявив, як вони входять у безжурний похилий вік. Він не міг уявити себе старим, але міг уявити, як Ненсі обростає сальцем, затишним подвійним підборіддям, сивим волоссям. Вона була б трохи схожа на місіс Шоукросс. Вона мружилася б, коли в'язала чи розгадувала кросворд у «Телеграфі». Він копав би картоплю, вона полола грядки. Вона не любила порпатися в саду, але ще більше не любила сидіти без діла. Вони були б добрими друзями і тихо собі згасли б разом, але тепер вона покине його до строку. Йому згадалося, як Сильвію роздратувала раптова рання смерть Г’ю. «Він просто пішов, не сказавши ні слова». «В цю ніч без болю обірвать життя»[9], — подумав Тедді. Чи ж Ненсі на це не заслужила?

*

Її порятунок — виключно її справа, — усвідомила Ненсі. Вона лежала у Віолиному ліжку, донька заснула у неї на руках. Ненсі було незручно в тісному дитячому ліжечку, незабаром Віолі знадобиться більше ліжко, але купить його вже не вона. Вона читала Віолі «Енн із Зелених Дахів». У душі Енн теж, мабуть, гартувалася сталь. Інколи, навпаки, Віола читала Ненсі, якщо ще не дуже хотіла спати. Віола була добра читачка, справжній книжковий черв, хоча цю фразу терпіти не могла:

— Хіба ж можна червом назвати щось хороше?

Я б і червом погодилася бути, — подумала Ненсі, — аби тільки жити. І розсміялася, що до такого дійшла.

— Без червів ми не змогли б вирощувати їжу, і