Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

отримували багато уваги. Їм нерідко ввижалися жахи, Роуз і Поллі часто плакали, коли їх залишали наодинці, і хоча всі діти ходили до школи, їхні оцінки погіршились. Джо обіцяв їм по 10 центів за кожну оцінку «А», яку вони принесуть додому. Тепер Джойс намагалась думати про материнські речі, які вона могла би для них зробити.

Грати роль матері для дітей Тули було легко і природно для Джойс майже у всіх відношеннях. Вона бачила приголомшених горем дітей, які так відчайдушно потребували матері, і всі інстинкти в ній спонукали приголубити їх своїми руками та леліяти їх. Саме це вона зробила з першого разу, коли побачила їх після смерті Тули. Обурення і гнів, які все ще відчувала до Тули, вона замкнула глибоко всередині своєї душі, безпечно поза полем зору дітей. Проте їй було важче зрозуміти, що робити й що відчувати по відношенню до батька Джо. Як на сторонній погляд, вони досить добре ладнали між собою. Гаррі ставився до неї приязно, навіть тепло, і вона намагалась відповідати взаємністю. Але всередині Джойс ще кипіла. Вона не могла ні забути, ні пробачити Гаррі його нездатність захистити Джо протягом усіх тих років, його слабкість і те, що дозволив Тулі відштовхнути Джо вбік, так ніби він був нічим більшим, ніж бродяча собака. І що довше вона роздумувала над цим, то більше сердилася.

До кінця того дня Джо з батьком перенесли всі пиломатеріали в належне місце, і оскільки пустився ще сильніший дощ, Гаррі пішов у будинок. Джо крикнув йому навздогін: «Я скоро зайду, тату», і вийшов на причал будинку Фреда по сусідству, дивлячись, як здіймалися сіро-білі складки озера, та розмірковуючи про найближче майбутнє.

Фінішна лінія регати Тихоокеанського узбережжя у квітні була за півтора кілометра звідси через озеро. Чи буде він в університетському човні, коли той пропливатиме повз цей причал? Він припускав, що, ймовірно, не буде. Пориви вітру ляскали його, дощова вода заливала обличчя. Він не зважав. Він дивився на воду, розмірковуючи над тим, що Покок повідав йому напередодні, пропускаючи слова суднобудівника через своє серце.

Для Джо, який останні 6 років уперто торував свій шлях у світ, який викував свою особистість, опираючись на стоїчну самодостатність, не було нічого страшнішого, ніж дозволити собі залежати від інших. Люди зраджують. Люди кидають близьких напризволяще. Залежати від людей, довіряти їм — ось що завдає болю. Але довіра, здавалося, була в центрі всього, про що просив Покок. Гармонізуй свої дії з іншими товаришами, сказав Покок. Була свого роду абсолютна істина в цьому, щось, із чим він потребував дійти згоди своїм єством.

Він довго стояв на причалі, дивлячись на озеро, не звертаючи уваги на дощ. Думки складались самі собою, з’єднувались з іншими думками і налаштовувались разом по-новому. Гармонія була чимось, що він розумів як музикант. Він і Гаррі Секор орудували разом, пантруючи на гігантського лосося на річці Дандженесс. Він спостерігав і дивувався, як коні Чарлі МакДональда Фріц і Дік, присідаючи і злагоджено тягнучи величезні тополі, так ніби це були сірники, працювали в унісон, як єдина істота. Чарлі сказав йому, що вони тягтимуть, поки не порветься збруя або не розірвуться їхні серця. На прямовисних скелях Гранд-Кулі Джо і чоловіки, з якими він працював, оберігали один одного, ухиляючись від каменів, що падали згори. Вечорами та у вихідні дні він, Джонні Уайт і Чак Дей бродили по Бі-Стріт разом у пошуках пригод, замість того щоб демонструвати свою вищість один над одним.

Джо повернувся й подивився через завісу дощу на будинок, що зводив його батько. Прямо за будинком вантажний потяг незграбно гуркотів по коліях, якими курсуватиме оглядовий потяг під час перегонів із Каліфорнією. Всередині діти, Джойс і його батько — усі зібрались під одним дахом, сидячи зараз перед палаючою пічкою, і чекали, поки він зайде з-під дощу. І поки Джо стояв під зливою, його почуття зрушилися, вони завирували, як ноти на нотному стані, складаючись у нові мелодії.

Він повернувся до теплої печери, збудованої його батьком, насухо витер волосся рушником, витягнув своє банджо і поставив стілець перед дров’яною піччю. Зібравши дітей довкола себе, Джо почав ретельно налаштовувати банджо, підкручуючи кілки й пощипуючи сталеві струни. Потім відкашлявся, сяйнув великою білою усмішкою і почав співати. Один за другим приєдналися діти, Джойс і Гаррі.

До 19 березня Ел Ульбріксон зрозумів, що він нарешті знайшов свій найкращий вибір для олімпійської команди. Він, як і раніше, був відмічений на його дошці як 2-й човен, але ці хлопці вже починали неухильно демонструвати свою перевагу над 1-м човном, і Ульбріксон тихенько відбирав своїх остаточних кандидатів у цей екіпаж.

На носі човна в нього був Роджер Морріс. На місці номер 2 — Чак Дей. На місці номер 3 був один із першокурсників Тома Боллеса попереднього року Горді Адам, хлопець з молочної ферми на річці Нуксак біля канадського кордону. Горді ходив до сільської школи, будівля якої складалась із двох класних кімнат, а в старших класах — до школи Маунт Бейкер у маленькому містечку Демінг. Потім він провів 5 тяжких місяців, працюючи на вилові лосося в Беринговому морі на Алясці, щоб зібрати достатньо грошей для вступу в університет. Він був тихим парубком. Таким тихим, що в минулорічних перегонах проти Каліфорнії гріб цілі 3 кілометри з розсіченим до кістки великим пальцем і згодом ніколи про це не казав нікому. На честь цього Роял Брогем тепер почав називати його Горді Адам «Відважний».

На місце номер 4 Ульбріксон посадив гнучкого, красивого Джонні Уайта. Високий, стрункий Обрубок МакМіллін був на місці під номером 5. Коротун Хант — на місці номер 6. На місці номер 7 фігурував ще один із торішніх першокурсників Тома Боллеса Мертон Хетч. Позицію загребного займав 4-й член минулорічної команди новачків — юнак із