Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Ульбріксон здійснив незвичайний крок, поставивши 19-річного студента-другокурсника на критично важливе місце загребного, але Х’юм настільки сенсаційно проявив себе на 1-му курсі, що багато хто вже пророкував йому славу найкращого загребного університету Вашингтона з того часу, коли сам Ульбріксон веслував на цій позиції, а може, навіть і перевершуючи талант свого тренера. Він був родом із Анакортеса, на той час брудного лісозаготівельного й рибоконсервного портового містечка у 80 кілометрах на північ від Сіетла. У середній школі він був неперевершеним універсальним спортсменом — зіркою футболу, баскетболу і легкої атлетики, та ще й найкращим учнем. Також хлопець був досвідченим піаністом, відданим шанувальником Фетса Уоллера, здатним зіграти все від свінгових мелодій до Мендельсона. Сідаючи за фортепіано, він завжди збирав натовп слухачів. Під час фінансової кризи його батько втратив роботу на целюлозному заводі та переїхав у Олімпію в пошуках роботи. Дон залишився в Анакортесі, де мешкав у друзів родини і де, зрештою, знайшов роботу на лісопилці.

Прогулюючись гальковим пляжем на каналі між Анакортесом і островом Гуемес одного дня, він наткнувся на покинуту стару 4-метрову гребну шлюпку із клінкеру. Хлопець відремонтував її, спустив на воду і відкрив для себе, що йому подобається веслувати. Причому подобається значно більше ніж усе, чим він коли-небудь займався. Цілий рік після закінчення школи він веслував як одержимий — у туманні дні вперед і назад по каналу та в сонячні дні довгими запливами поміж островів Сан-Хуан. Коли робота на лісопилці скінчилась, він вирішив приєднатися до своїх батьків у Олімпії і поплив туди на човні, веслуючи всю дорогу. То була 6-денна подорож на відстань майже 160 кілометрів. Тієї осені він переїхав до Сіетла, де вступив до університету на факультет геології і відразу помчав прямо на човнову станцію, де Том Боллес і Ел Ульбріксон швидко зметикували, що мають у руках виняткового спортсмена.

Веслування Х’юма було таке плавне, як шовк, і таке точне, як механічна розміреність метронома. Він, здавалося, володів уродженим, глибинним відчуттям ритму. Більше того, його майстерність у володінні веслом, його незмінна надійність та непорушна впевненість у собі були такими очевидними, що кожен хлопець у човні міг одразу відчути їх і легко синхронізувати свої рухи з Х’юмом, незалежно від погодних умов на воді чи перебігу перегонів. Він був ключовим членом команди.

На кормі зоряного човна Ульбріксона, з мегафоном у руках, неминуче влаштувався Боббі Мок.

Джо був у 3-му човні. І виглядало на те, що він там і залишатиметься. До цих пір він навіть не потрапив у потенційний юніорський човен, а отже, імовірно, хлопець не веслуватиме в перегонах з Каліфорнією чи деінде. Але згодом, 21 березня, Джо зайшов на човнову станцію і знайшов своє ім’я на дошці на місці номер 7 у човні номер 2, про який усі говорили як про найкращий вибір для основної університетської команди. Він не міг у це повірити. Юнак не знав, чи Покок поговорив з Ульбріксоном, чи Мертон Хетч просто зіпсував справу якимось приголомшливим чином, чи, зрештою, Ульбріксону потрібен був хтось ще під номером 7 на один день. Незалежно від причини, це був його шанс.

Джо знав, що мав зробити, і як виявилось, зробив це напрочуд легко. З тієї миті, коли ступив на човнову станцію того дня, він відчув себе як удома. Йому подобались ці хлопці. Він не знав Горді Адама і Дона Х’юма надто добре, але обидва визнали за потрібне привітати його на борту. Його найстарший, найнадійніший друг на човновій станції — Роджер Морріс, сидячи попереду на носі, помахав йому і закричав на весь човен: «Гей, Джо, я бачу, ти, нарешті, знайшов правильний човен!» Його приятелі з Гранд-Кулі Чак Дей і Джонні Уайт також пожвавились, сидячи в передній частині човна. Коли він прив’язав свої черевики до упорів для ніг і став шнурувати їх, Обрубок МакМіллін сказав із сяючим обличчям: «Ого, цей човен тепер літатиме, хлопці». Коротун Хант поплескав його по плечу і прошепотів: «Я за твоєю спиною, Джо».

Джо веслував того дня так, як ніколи не був у змозі раніше — так, як порадив йому веслувати Покок, повністю віддаючи себе зусиллям екіпажа, веслував так, ніби він був продовженням гребця перед ним і гребця за ним, бездоганно повторюючи гребки Х’юма, передаючи ритм назад до Коротуна за ним у єдиному безперервному плині м’язів і дерева. Джо відчував це як метаморфозу, так ніби якась магія зійшла на нього. Найближчим до цього захоплюючого почуття на його пам’яті був вечір на 1-му курсі, коли він опинився на озері Юніон із вогнями Сіетла, що мерехтіли на воді, і коли водночас із товаришами по команді він видихав білі струмені пари в темне, холодне повітря. Тепер, вилізши в сутінках із човна, він зрозумів, що перетворення було не таке значне, що він лише намагався зробити те, що порадив Покок, а ще був гурт саме тих хлопців, із якими він міг це зробити. Він просто довіряв їм. Зрештою, це було отак просто. Ульбріксон записав у журналі: «Поміняв Ранца і Хетча, і це значно допомогло».

Згодом виявилося, що це було значно недооціненим твердженням, адже ця заміна стала останньою, яку Ульбріксон здійснив. За кілька днів човен почав літати — точно так, як сказав Обрубок МакМіллін.

22 березня він ішов попереду всіх інших човнів від старту до фінішу. 23 березня цей човен переміг на дивовижні 7 довжин в одних перегонах і на вагомі 3 чи 4 довжини в других. Уранці 27 березня, у сильну заметіль пізньої весни, він прийшов на 3 довжини попереду. Того дня, веслуючи спринт на 2 кілометри, Дон Х’юм задав частоту ходу на рівні безжальних 40 гребків на хвилину, хлопці слідували за ним бездоганно, і човен промчав через фінішну лінію, знову далеко відірвавшись від інших. 28 березня, коли все ще падав невеликий сніг, Ульбріксон офіційно підняв цей човен до статусу основної університетської команди. Він утримався від оголошення цього в пресі ще протягом кількох днів,