Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

здоров’я. Бо рух — це життя, як сказав філософ…»

Нашорошені конячі вуха, здивовані конячі очі…

Іде Дракон рідколіссям. Скубне то тут, то там. Наткнувся мордою на консервну банку з-під яловичини. У другому місці торкнувся баночки з етикеткою «Скумбрия пряного посола». Під стовпцем — розбита пляшка з-під «Екстри». Дракон ковзнув поглядом по стовпцеві вгору. На ньому табличка: «Бережіть ліс — джерело здоров’я!»

Бреде Дракон далі. Вийшов на узлісся. Парить сонце. Липнуть мухи. Пішов до річки. Зупинився. Глянув на табличку: «Ріки — артерії землі». Пішов далі.

Стоїть на пологому березі. Зробив один крок у воду, другий. Вже вода сягає крупа. Нагнув голову, щоб напитися. Тільки торкнувся губою плеса — відтіля роззявлена зубаста паща. Дракон висмикнув морду. На поверхні води зостався розірваний кирзовий чобіт, що зяє цвяхами, мов зубами.

Чобіт відплив. Дракон нагнув голову, напився. Тоді поліз далі в річку. Ось уже видно тільки його голову.

Виходить Дракон з річки. Та що це? Голова у нього гніда з лисинкою, а весь Дракон став сивим, з рудими жовтуватими плямами.

Обтрусився.

На мить Драконові стало погано. Дерева закрутилися. Він струсонув головою, ніби хотів одігнати від себе головокружіння. Ген, за лісом, побачив Робінзона і Крузю. Подався до них.

— Дивись! — крикнула Крузя. — Якийсь кінь іде до нас.

— Чий же це кінь може бути? — кладучи мазки на полотно, жартома перепитує Галапочка. — По-моєму, в цих краях лише один кінь пасеться…

— Це не Дракон. Дивися… Цей світлий, з бурими плямами. Тільки голова гніда.

— Може, Дракон накинув на себе простирадло? — не оглядається Галапочка. — Щоб ми його не впізнали.

— Та ти не жартуй, поглянь…

Галапочка оглянувся і застиг: до нього йшов справді чужий кінь.

— Що за диво! Голова ніби Драконова…

Кінь підійшов зовсім близько. Жалібно заіржав, ніби хотів щось важливе повідомити. Раптом ноги в нього підкосилися, він важко плюхнувся на траву.

— Це ж Дракон! — стривожено крикнув Галапочка. — З ним щось сталося!

Кинувся до коня, гладить його по морді.

— Дракончику, любий, що з тобою?

Кінь тільки жалібно ірже, а піднятися й не пробує.

— Треба негайно шукати ветеринара. Треба в місто негайно, — став біля коня Робінзон.

— Он там, у кущах, якась машина. Попроси, може, привезе?

— За прохання ніхто не поїде. Візьми в моїй куртці гроші і швидко їдь за ветеринаром.

Крузя понишпорила в кишенях куртки, взяла сумочку, побігла…

Шосейною дорогою у напрямку міста мчить «Москвич» — фургон «Овочі-фрукти». Справа від водія сидить Крузя…

Лежить кінь біля лісу. Сидить коло нього Галапочка. Тримає в руках конячу голову. Гладить її ніжно. Кінь розплющив око, знову опустив повіку.

Мариться коневі. Отой повний, що хропів на галявині, бігає навкарачки по узліссю і хропе, хропе. Тоді починає їсти все, що постало на його шляху: кущі, дерева. Жує дедалі швидше, жадібніше, захланніше. Після нього залишається земля чорна, мов вугілля. Потім нібито Дракон побачив річку. Чисту-чисту. Вода голуба, прозора. Він ступив по коліна в ту річку, сягнув мордою до плеса, щоб напитися, а звідтіля — зубаста паща. А потім вилазить знову той повний і знову хропе. І п’є воду. А річка міліє, міліє. Ось уже дно видно. А тоді повний як зарегоче. Із зубастої пащі, мов з брандспойта, чимось пекучим як лине. Дракон заіржав…

— Чого ти, Дракончику? — гладить його по голові Робінзон. — Потерпи. Ще трохи потерпи…

Вулицею міста мчить машина «Овочі-фрукти». Петляє туди-сюди. Зупиняється біля будинку, на якому вивіска: «ВЕТПОЛІКЛІНІКА».

Крузя стоїть перед розфуфиреною дамою. Щось їй пояснює, жестикулює. Дама пихато, незворушно дивиться на Крузю і раз по раз косує поглядом на її сумочку.

Крузя перехопила погляд. Розстебнула сумочку. Дістала звідтіля десятку і простягнула дамі…

Мчить машина «Овочі-фрукти» в напрямку лісу.

Лежить Дракон на узліссі. Сидить біля нього Галапочка.

Під’їжджає автофургон. Зупиняється. Вийшов водій. Вийшла Крузя. Висунулася розфуфирена, розмальована дама. На ній довге плаття з великим декольте. На височенній платформі ходулі. На голові копиця, вифарбувана у кольори веселки. Лице в дами незворушне. Очі байдужі. Під очима такі тіні штучної втоми, ніби вона щойно перевертала гори. В руках — невеличка скринька.

— Де тут животноє? — спитала пихато.

— Ось, — показує Галапочка на Дракона. — Щось з ним сталося. Впав…

— Я питаю, — повторила високопарно дама, — де тут животное, якому я маю подати швидку допомогу?

Ставить ящичок на траву, дістає малюсінький шприц, голочку.

Галапочка настирливо:

— Та я ж кажу, ось перед вами… Кінь…

Дама так блимнула на Галапочку, що той прив’яв.

— Ви що, жартуєте! Це не по моїй часті… Я по часті домашніх животних…

— Вибачте, а він що, дикий? — починає хвилюватися Галапочка. — Це ж кінь.

— Я не знаю конструкції цього животного, — вперто наполягає на своєму дама. — Моє амплуа — кицьки, пуделі, всякі попугайчики… Я спеціаліст…

— Слухай, художник, — втрутився в розмову водій. — Пошли ти цю спеціалістку під три попугайчики… Дай коневі трішки горілки — і брикати буде.

— У нас нема горілки, — пояснила Крузя.

— Біжи до моєї Валерії, візьми там під кущем в її чоботі…

Крузя побігла.

— Це ми ранесенько на гриби вибралися, — пояснив водій.

— Хто мене доставить обратно? — претензійно спитала дама.

— Ось зараз підніметься кінь, сядете та й поїдете, — пожартував водій.