Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Розділ двадцять третій

Я прокинулась від спеки. У лікарні, скількома ковдрами мене б не накривали і як би не тепліло вночі, я ніколи не відчувала тепла, в кращому випадку не мерзла. Тут же була готова буквально вибухнути.

Відкрила очі і видихнула. Есмонд лежав поруч, все ще спав. Мені було незвично усвідомлювати той факт, що між нами вночі справді… Відбулось те, що відбулось. Від однієї згадки про палку ніч щоки починали рожевіти, і сама я немов палала зсередини.

Зважилась.

Можливо, дарма. Навряд ли батьки б схвалили, якби дізнались, що я накоїла. Аліса… Поставилась би з розумінням.

Вона завжди говорила, що всі ці розповіді про те, що дівчина обов’язково повинна дочекатись весілля – дурниця. Дівчина повинна закохатись, так, повинна знати, що її не ображатиме чоловік, проте вона не має закопувати себе в землю тільки через те, що десь вчинила не за правилами. І теж має право на другий шанс. А то якось нерівноцінно виходить, чоловіки можуть перебрати купу жінок, а ми, дівчата, маємо сидіти та чекати свого єдиного і неповторного.

Попри ці слова Аліса не поспішала ні з ким зв’язуватись, говорила, що ті чоловіки її недостойні. Що ж, як на мене, сестра права, і в тому, як себе поводила, і в тому, як думала.

Щоправда, я не чекала, що сама ж перша опинюсь в обіймах чоловіка і…

Закохаюсь.

Так, це було саме кохання. Я не знала, як ще інакше пояснити те відчуття безмежної довіри, що зараз розцвіло в моєму серці.

Ми з Есмондом зближувались довго та якось нерівномірно, ривками. Я так звикла до того, що ми проводили разом багато часу, постійно спілкувались, були поруч! Тож здивувалась тій неймовірній тузі, що розривала моє серце, доки я лежала в лікарні.

Виявляється, людини – ну, демона, – може настільки не вистачати.

Я підсунулась ближче і обережно провела долонею Есмондові по грудях. Його шкіра мов обпікала на доторк, але все одно торкатись мені було приємно. Крім того, він, здається, прокинувся від моїх нехитрих маніпуляцій, бо губи чоловіка розтягнулись у посмішках.

– Мелісо, – прошепотів він, – що це ти робиш?

– Хочу сказати тобі «доброго ранку», – видихнула я у відповідь та, ризикнувши, обережно поцілувала його у плече.

– Бачу, – він відкрив очі, – цей ранок буде дуже добрим.

Демон згріб мене в обійми та палко поцілував в губи. Я відчула, як пухнаста китичка його хвоста ковзає по моєму хребту, змушуючи мене затремтіти, та прошепотіла:

– Перестань. Ти мене зваблюєш.

– Здається, я вже?

– То ти знову! Нахабний демон!

– Вам не подобається, моя сніжна відьмо?

– Ти підступний, – фиркнула я. – Користуєшся тим, що у мене після лікування в голові повна каша…

– Взагалі-то вчора ти мене зваблювала, – Есмонд легенько штовхнув мене, змушуючи лягти на спину, та навис наді мною.

Від важкості його тіла стало водночас млосно і якось… Пекуче. Внизу живота розгорався жар, до якого я ще не звикла за цю ніч.

Про жодного чоловіка я не думала так, як про Есмонда, ніхто не викликав у мене подібних емоцій, і я сподівалась, що мені і не доведеться допускати, аби будь-який інший мужчина став зі мною настільки близьким, як цей демон.

– Так, але то я через те, що ти змусив мене втратити голову, – я говорила геть тихо, ледь чутно. – Есмонде-Есмонде..

– Шкодуєш?

– Ні, – чесно озвалась я. – Проте я майже нічого про тебе не знаю. І вдома мене приб’ють, якщо дізнаються, що між нами щось було.

– Я не дозволю їм і пальцем зачепити мою сніжну відьму, – заявив Есмонд. – Крім того, думаю, твої батьки не мають над тобою такої влади. Ти дуже неслухняна донька.

– Ну, є трохи, – фиркнула я. – Але, можливо, ти дещо перебільшуєш масштаби проблем моїх батьків, я не така вже й погана.

– Ага. Тільки я, досвідчений демон, ледь зміг тебе приручити. І це якщо зміг.

– Сумніваєшся?

– Так, і сильно. Бо щось мені підказує, що це ти будеш мною верховодити, а не навпаки, – заявив мені Есмонд.

Він що, серйозно?!

– Взагалі-то, – зазначила я, – ти, мій підкорений демоне, досі мені нічого про себе не розповів. Це ти про мене все знаєш.

– Ти живеш в моєму домі, невже я для тебе такий секрет?

– Так, – кивнула я. – Ти, зокрема, ніколи не розповідав про свою родину… Детально. Так, згадав кілька разів. Що в тебе з батьком, Есмонде? Чому ти про нього мовчиш?

Якщо чесно, я сумнівалась в тому, що це доцільно – підіймати тему Люціо де Р’єна, але після того, що трапилось, вирішила, що між нами більше не може бути секретів. Я ж йому довірилась! То чому він не може розповісти правду?

Навіть якщо це дуже болюча тема, все одно можна спробувати стати зі мною дещо відвертішим. Якщо він зрозуміє, що не здатен йти далі, то я просто прикушу язик і більше нічого не питатиму. Але хай хоч почне. Ім’я його назве…

Мені згадався кулон. Я його лишила тут, коли бігла на заняття в той день, і в лікарні теж лежала без нього… треба, до речі, знайти прикрасу. Буде погано, якщо Есмонд її виявить і вирішить, що я за ним шпигувала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍