Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

- Я знаю, що ти мені зраджуєш, - хриплим голосом заявляю я, уважно дивлячись на чоловіка.

- Цікаві заявочки, - хмикає він, стріляючи в мене глузливим поглядом.

- Припини! – моїм холодним тоном можна було заморозити всю кімнату. – Альона приходила і все мені розповіла.

- Альона? Яка Альона? – на його обличчі проступає щирий подив.

- З якою ти працюєш. І спиш з нею в обідню перерву. А може і не тільки, - вичікувально дивлюся на нього, стиснувши губи в тонку лінію. Хто б знав, як мені тяжко зараз вислювлювати йому все це.

- І ти ось так одразу повірила, так? Тобто ти мені взагалі не довіряєш? Вважаєш мене таким покидьком, що у тебе за спиною з іншими жінками інтрижки заводжу? У мене так багато вільного часу, правда?! – підвищуючи голос обурюється він.

- Звісно я не повірила! Тому прослідкувала за тобою! І все в точності як сказала Альона.

- Ти слідкувала за мною?

Здається, його це здивувало, збентежило та обурило навіть більше ніж той факт, що я знаю про його зради.

- Уяви собі! Адже ти не був у відрядженні, так, Давид? Адже нікуди не їхав? – мій голом зривається. В ньому проскакує відчай та надія. Надія на те, що я помилилася. Неправильно все зрозуміла.

Він мовчки буравить мене поглядом. Казати що-небудь немає потреби. І так ясно. Я прикриваю очі, впиваючись нігтями в долоні. Боляче.

- І з білявкою тебе вранці бачила. Біля жіночої консультації.

- Дурепа, - зі злістю кидає він, схрещуючи руки на грудях.

Його слова виводять мене із себе остаточно.

- Звісно, дурепа! Не була б нею, давно б щось запідозрила! Скільки це триває, Давид? Як довго в нашому ліжку була третя?

Він мовчить.

- Навіщо ти заміж мене взагалі тоді кликав? Навіщо потрібен був увесь цей фарс? Адже ти жодного разу в коханні мені не зізнався. Ти кохаєш мене, Давиде? Кохаєш? – зриваюся на крик. По щоках течуть сльози, мене всю трусить. А від усвідомлення того, що це скоріше за все остання наша розмова – на стіну лізти хочеться. Невже все так і закінчиться?

- Припини істерити. Вмийся та приведи себе в порядок. Я не буду з тобою розмовляти, коли ти знаходишся в такому стані, - холодно кидає він.

- Та пішов ти!

Я зіскакую зі свого місця та несуся до дверей, але Давид перетинає мені шлях, хватаючи за руку.

- Відчепися! Відчепися від мене! Зрадник бісів! Ненавиджу! – лупцюю його по грудях кулаками.

Він намагається мене заспокоїти, але мене прорвало, немов греблю. Я б’ю всюди, куди можу дотягнутися, навіть щоку йому до крові нігтем роздряпала.

- Так, все, з мене досить! – кричить він, різко відштовхуючи мене.

Я хапаюся за стіл, щоб втримати рівновагу і не впасти. Дивимося з люттю та гнівом один на одного. В кухні повисла дзвінка тиша.

- На це я точно не підписувався. Набридло все до біса! – зі злістю ричить він. – Ти думала, я палав бажанням одружитися з тобою? Ні чорта подібного, - його голос сочиться отрутою та знущанням. Дивиться на мене звисока.

Я аж застигла від такої заяви.

- Тоді чому?... – мій шепіт потонув у тиші.

- У батька свого спитай – чому! Він у тебе, знаєш, той ще стратег. Злив держзакупівлі якійсь компанії за гроші, а коли вирішив вийти зі справи його притисли. От він швиденько й влаштував свою донечку в надійні руки. Щоб охороняв цілодобово й очей не зводив. Навіть приплатити обіцяв.

Від слів Давида мені стає погано.

- Це не правда. Ти брешеш, - промовляю слабким голосом.

- У батька свого спитай, що правда, а що ні. Він вважає мене гідним вибором для тебе. Сказав, що добре впливаю на тебе. Як тобі така правда, а, Лер?

- Не вірю, - шепочу, ковтаючи сльози й очей не можу відвести від чоловіка, якого так кохала… кохаю.

Він голосно зітхає і хитає головою. Відчиняє шухляду і виймає звідти пляшку віскі. Простягає мені.

- Випий, полегшає.

Я відштовхую від себе його руку.

- Ти брешеш. Брешеш все. Тато б так не вчинив. І він чесний! Він не став би хабарі брати! Я сама в нього запитаю! Сама!

Я вибігаю в коридор, хапаю з тумбочки ключі. З квартири виходжу прямо в домашніх капцях. Ні про що думати не можу, крім слів Давида.

Це не правда. Він збрехав.

- Лер, куди ти проти ночі-то? – доноситься мені в спину з квартири, але я тільки прискорюю крок. Швидко спускаюся по сходах і застрибаю в машину.

На автоматі заводжу двигун, в прострації веду свій позашляховик по знайомих вулицях. Сльози застилають очі, все розпливається. Я розтираю зрадницьку вологу по обличчю. Із запізненням згадую, що телефон залишила у квартирі. Батькові не зателефонувати. Тягнуся до бардачка, десь тут був мій старий. Якщо він працює, то…

Додумати не встигаю.

Гучний сигнал клаксону. Скрип гальм. Мій німий крик. Удар. Темрява.