Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Почулись кроки з боку вхідних дверей і долетів задоволений Колвінський голос:
– Не знаю, як з дійсністю, та засіб для пошуку деякого компромісу з власним організмом я тобі віднайшов.
Поки професор йшов до дивана, я, краєм ока помітила, як Ольга, схопивши за рукав чоловіка, потягла того на другий поверх котеджу. Дякую, добра жінка: залишила мене сам на сам… з Колвіним. От саме зараз! Після бісових тролів! Після того, що я зробила і яким чином… Мені й заручин вистачило: з головою видали… Прикинутись, що я знов свідомість втратила? Ну, так, цього індивіда таким не купиш.
Колвін присів поряд і взяв мене за руку:
– Лєрка, ти – як?
Якщо я виглядаю так само, як він, то, мабуть, не дуже. Під очима професора лягли темні кола, в самих очах гарячковий блиск, вилиці різко окреслились, а шкіра своїм кольором пішла недалеко від снігу. Хоч зараз під вінець! Обох. І світлину на пам’ять, щоб лякати. Помилувалась. Поморщилась. Зітхнула:
– Як під час іспиту у професора Колвіна після сьомого, чи восьмого питання.
Його обличчя спотворилося такою болісною гримасою, що я вже десять разів пожалкувала, що ляпнула. Він схилився до мене. Холодні губи торкнулись моєї скроні, а не менш холодна долоня лягла на мою щоку. О, боги! В нього бувають холодні руки?! Про губи я взагалі мовчу. До мого слуху долинуло тихе:
– Пробач.
Почалось! Ох, вже ці сильні чоловіки! Довелось, чого б мені це не коштувало, обвитися руками навколо його шиї:
– За що?
– Хотів незабутній відпочинок тобі влаштувати, а вийшло…
Я навіть сміхотнула:
– Так воно так і сталось! Просто бажання свої конкретизувати треба було. Цей відпочинок я точно не забуду!
– Саме так, – ледь не скреготнувши зубами, видихнув він поряд з моїм вухом.
– А! Я зрозуміла! Це був таємний план, як позбутися мене: зруйнувати охоронну систему, вступити в змову з Артемом, щоб той виманив мене прямісінько до тролів, і підсунути на моєму шляху гілку, щоб я далеко не втекла. А в останню мить подумав: де ж ти ще такого піддослідного кролика знайдеш для своїх експериментів, і вирішив відбити.
Він смикнувся, намагаючись вивернутись з кільця моїх рук:
– Мені не смішно!
Та тут вже я вирішила виявити стійкість й, зчепивши руки так, щоб він зміг лише трохи здійняти своє обличчя над моїм, потягла назад, впиваючись в його губи. Колвін розчепив мої руки на його шиї, опускаючи їх на подушку, та поцілунку не перервав. Навпаки, він перехопив ініціативу, і вже його губи впивались в мої, поступово наливаючись теплом. Тільки пальці на моїх зап’ястях все ще віддавали прохолодою.
Пристрасного поцілунку не вийшло, щоправда, оскільки ми обидва були у дещо розібраному стані та, якщо в Ігоря якісь сили ще були, то в мене вже й повітря в легенях закінчувалось, і світло в очах меркнути почало. Відчувши це, Колвін відірвався від моїх губ, змістивши акцент на щоку, вилицю, шию, поступово підбираючись до мочки вуха й захоплюючи її у полон легким прикусом. Я ледь стримала себе, щоб не вигнутись дугою, влипаючи у чоловічі груди, й не застогнати. Потягла руки на себе, та почула тихий видих:
– Лєрка… я кохаю тебе…
Від несподіванки я завмерла й, здається, як дихати забула. Стадо сонечок, що вискочило раптово з коматозного стану та возз’єдналось зі своїми співродичами на саквояжі, судячи з їх кількості на моїй шкірі, зараз стояло та переминалося з лапки на лапку в очікуванні моєї реакції. Я також… переминалась… образно кажучи. А реакції чекали не тільки сонечка. І я б теж почекала деінде, та мені пощастило набагато менше. Треба було щось відповісти, та всі слова застрягли у горлі в заторі під назвою «паніка».
Ні! Ну, не можна ж так раптово ставити людину перед фактом! Я не готова. Я… я не знаю, що відповісти. І взагалі, після всього, що сталось, хіба треба ще щось казати? Все й так… зрозуміло. Я прямо там все сказала… подумки… поки друзку витягала…
Мовчання затягувалось, і Колвін, не дочекавшись хоч якоїсь реакції з мого боку, почав підводитись, відводячи очі в бік. Ну, так: чоловіча логіка! Нічого не відповіла, значить, сказати нема чого. А не можна здогадатись, що у дівчини шок, наприклад, з несподіванки? Невже й так не зрозуміло, що – так! – я кохаю цього бісового монстра!
Професор раптово смикнувся й завмер, втупившись в мене ошелешено. Я знітилась, втягуючи голову в плечі:
– Це… я… вголос… сказала?
Цікаво: все, чи тільки останню фразу? Хоча, яка тепер різниця?
– Якщо тільки в мене після травми слухові галюцинації не почались, – продовжував він витріщатись на мене, як на невідому звіринку.
– Скоріш за все…, – закивала я, зацьковано ховаючи погляд кудись у бік спинки дивана. – І в мене… язикові… галюцинації… Головою, мабуть, приклалась… коли падала.
Колвін, з досить загадковою посмішкою, потягся рукою до моєї щоки, торкнувшись її степлілими пальцями, він почав схилятись до мене знов, явно націлившись на мої губи, судячи з його очей, в яких промайнув підозріло хижий блиск, та зі сходів долетів голос Ольги:
– Молодь! Нас запрошують на пиріжки. Тож, відривайте ваші царствені точки від дивана – потім намилуєтесь. Часу в вас буде достатньо.
Ігор поліз до кишені, пробуркотівши по ходу:
– З приводу цього в мене дуже великі сумніви.
Він вилучив плаский оксамитовий футляр, з котрого дістав підвіску з таким же каменем, як і в обручці. Індиголіт у вигляді багатогранника був оправлений у срібло, що обплітало його рунічною в’яззю – так мені в усякому разі здалось, й світився зсередини, розсипаючи навколо синьо-зелені іскри.
Колвін подав мені руку, допомагаючи сісти, й застібнув ланцюжок в мене на шиї:
– Тепер я хоч буду певен, що ти не спустошиш себе до дна.
Я торкнулась пальцями камінця, і по моїй шкірі ковзнув приємний теплий струм:
– Дякую, – поки здіймала очі на Ігоря, відчувала незрозумілий шал почуттів, адже нічого подібного я ніколи не отримувала, а тепер аж занадто, і від цього стало навіть ніяково.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.