Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

думав про втечу? Коли б втекло звідси п’ять-десять чоловік, то можна було б організувати боївку і продовжити боротьбу проти окупантів?

— Я бачив чимало спроб, одначе успішних не було. Навіть і тоді, коли людям вдавалось вийти за межі концтабірних поселень і влитися в середовище совітських людей, і тоді їх скоро виловлювали. Загалом ця думка завжди тривожила мене. Я часом повертаюся до неї і починаю обдумувати і ніби вже складати план, але поки що кожного разу якийсь аргумент виявляється нездоланним і зупиняє волю діяти, і я знову переходжу до обдумування.

— На жаль, я добре розумію безперспективність збройної боротьби в теперішніх історичних умовах. Минув час збройної боротьби. Якщо тепер братися за зброю, то треба зразу розуміти, що привернути людей до збройної боротьби неможливо. Суб’єктивна готовність воювати п’ятьох-десятьох націоналістів — це вихід для таких людей, як ми, з величезними строками ув’язнення попереду, бо як п’ятнадцять років тліти, то краще спалахнути яскравим світлом та й погаснути. Такий спалах не перетвориться у збройне повстання. Відчайдушність кількох осіб — не той чинник, який може розпалити суспільну пожежу. Але таким людям, як ми, з величезними строками ув’язнення — це вихід. Проблема лише в тому, як це зробити, щоб не продовжити і без того вже довгу вервечку невдач?

— Дивіться, Левку, яка тут охорона: за кожним із чесних націоналістів чекісти призначили слідкувати по кілька сексотів. Один спостерігає в бараці, другий, коли ходите по житловій зоні, третій — в робочій зоні на місці роботи, четвертий — куди в робочій зоні ходите — одне слово, нас ніколи не випускають з-під нагляду.

Друга система охорони: загорожа з колючого дроту, вогнева смуга, високий паркан з кількома рядами колючого дроту зверху, вздовж зовнішнього боку паркану широка смуга стальної канителі з пружного стального дроту різної товщини, на кутках зони вежі з озброєними солдатами-вартовими. Ці смуги освітлені. На вежах є прожектори, які можуть спрямувати солдатів вздовж смуг. У солдат є ракетниці, і в разі групового нападу на вежу чи смугу, вартовий ракетою підіймає на сполох всю збройну охорону — тих, хто на варті і тих, хто живе поблизу. Є радіозв’язок (в додаток до телефонного) з управлінням Дубравної ВТК.

Третя система охорони: цивільне населення ближніх сіл, найняте чекістами собі на допомогу, і в разі, якщо хтось із цих селян побачить незнайому людину, він зобов’язаний негайно повідомляти своїм зверхникам. Не треба думати, що ця система працює менш ефективно, ніж перша. Чекісти надресирували цю місцеву мордву доволі добре.

Четверта система зовсім інша — це ціла комуністична тоталітарна поліцейська система. В разі втечі в’язнів за межі концтабірних поселень, влада оголошує всесоюзний розшук: розсилає до можливих місць появи втікача вказівки чекістам і міліції слідкувати, розсилають фотокартки до міліції, що охороняє авто- і залізничні вокзали, аеропорти тощо. Система прописки паспортів громадян у цьому вельми їм допомагає. Всесоюзний розшук триває шість місяців. Ці шість місяців важко пережити. І втікачі, яким удавалося вислизнути за межі концтаборів, як зазвичай, за ці місяці потрапляли знов до рук влади.

— Ви знаєте випадки, — питаю я, — коли б в’язні втікали і їх більше не повернули в концтабір?

— Знаю. Такі випадки бували. Бували на Колимі, на Єнісеї, на золотих копальнях Лени. Але ніхто не знає, чи їм удалося добути паспорти на інші прізвища, поселитись, влаштуватися до праці чи якось ще легалізуватися і доживати віку, чи вони загинули в дорозі. Вам, мабуть, уже розповідали, як на Колимі загін в’язнів понад 100 осіб роззброїв конвой і зі зброєю рушив до Берингової протоки, як їх знайшли літаками і з повітря всіх розстріляли. Може, не всіх? Може, хтось уцілів? Може, комусь удалося добратися до цивілізованої землі? Напевно розповідали вам про успішну втечу групи в’язнів і нашого людоїда, що рушила в бік Афганістану і чим все закінчилось?

— Так, — відповів я, — розповідали. Треба буде колись окремо про кожен такий епізод розпитати в подробицях.

2. Розстріл на дроті

У 1958–1961 роках в самій Сосновській зоні в’язні ходили на вечерю до їдальні, хто як хотів. Коло штабу був підвішений до стовпа стальний балон. Черговий мент брав шворінь і бив по ньому. Балон гудів на всю житлову зону. За тим, коли і як мент бив по балону, в’язні знали, що означає сигнал: побудку, шикування по загонах для вранішньої перевірки, снідання, до праці, вечірня перевірка, до сну чи на сполох для загального збору. Після сигналу “до праці” в’язні виходили з бараків і по одному, по два чи юрмою йшли до прохідної вахти, де за обліковими картками, що на вахті були заведені на кожного в’язня, їх пропускали до робочої зони і назад. За сигналом “вечеря” в’язні брали з собою горнятка й ложки, а хтось пляшку з олією, щоб змастити кашу, і йшли хто з ким до їдальні.

Як уже згадувалося, з кінця 1961 року почали помаленьку загвинчувати гайки і за 1962 рік привчили ходити бригадами: бригадою в їдальню, з їдальні, в кіно, до праці і з праці. Коли хтось запізнювався, наприклад вийти з їдальні, щоб іти до барака, то бурчала вся бригада. Водив мент, але часто він доручав це робити шниреві, а черговий офіцер здійснював загальний нагляд і вносив у цей рух більший авторитет влади й більшу суворість.

У Скляра боліли зуби, він швидко не міг їсти, коли вже вся бригада вийшла з їдальні, він ще дожовував хліб. Всі це знали і зі співчуттям спокійно чекали. Тим часом старшина Карпов висловлював невдоволення:

— І чого він там бариться! Примушує всю бригаду чекати!

— Зуб розболівся в нього, — зауважив Онищук.

— Зуб… Подумаєш, велике діло зуб, — продовжував Карпов, — не можна затримувати всіх.

Тим часом з дверей вийшов Скляр, на ходу дожовуючи хліб, і став у задній ряд.

— Бригадо, до житлового барака кроком руш! — скомандував Карпов. І до Скляра: — Ти що так затримуєш бригаду? Через тебе тут змушені всі стояти!

— Ви що “тикаєте”? Я що з вами разом свині пас чи що? — кинув гостро Скляр.

— Велике цабе знайшлося!..

— Не велике цабе, а виконуйте ваші ж правила!

— Ви чого затримуєте всю бригаду? Вся бригада змушена вас чекати, — правив своєї Карпов.

— Так не треба було чекати. Вели б без мене людей до барака, а я б потім прийшов сам, — не здавався