Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Вона відвернулася та знизала плечима.

— Багато хто не виживає.

Дивлячись, як вона бреде геть крізь траву, що колихалася, Джезаль мало не позаздрив цим людям. Як же йому хотілося, щоб поруч була Арді! Він згадав, якою бачив її востаннє, як вона дивилася на нього під теплим дощем із тією кривою усмішкою. Вона б нізащо не покинула його отак, безпорадним і зболеним. Вона говорила б лагідні слова, гладила б його по обличчю, а ще дивилася б на нього своїми темними очима, а ще ніжно його цілувала б, а ще... сентиментальна хрінь. Вона, мабуть, уже знайшла якогось іншого ідіота, якого можна дражнити, збивати з пантелику й робити нещасним, і більш ніколи про нього не згадувала. Він катував себе думкою про те, що вона сміється з жартів якогось іншого чоловіка, всміхається в обличчя іншому, цілує іншого в уста. Тепер він більше не буде їй потрібен, це вже точно. Він не буде потрібен нікому. Він відчув, як у нього знову затремтіли губи й защипало очі.

— Знаєш, усі видатні герої давнини — видатні королі, видатні генерали, — всі вони час від часу стикалися з бідою. — Джезаль підвів очі. Він уже майже забув, що поруч Баяз. — Страждання, мій хлопчику, надає людині сили, так само, як сталь, по якій б’ють найбільше, виявляється найтвердішою.

Старий, поморщившись, сів навпочіпки поруч із Джезалем.

— Сприймати спокій та успіх із упевненістю може хто завгодно. Визначає ж нас те, як ми сприймаємо лихо та нещастя. Жаль до себе невіддільний від егоїзму, а це — найприкріша риса в лідері. Егоїзм — це для дітей і дурників. Видатний лідер ставить інших поперед себе. Тебе здивувало б, як сильно така поведінка допомагає витримувати власні біди. Щоб поводитися, як король, треба лише ставитися до всіх інших, як до королів.

Він поклав руку Джезалеві на плече. Можливо, це мало бути підбадьорливим батьківським дотиком, але він відчув крізь сорочку, як вона тремтить. Баяз якусь мить потримав її там, ніби йому бракувало сили нею ворухнути, а тоді поволі підвівся, витягнув ноги й почовгав геть.

Джезаль витріщився йому вслід порожніми очима. Кілька тижнів тому він після такої лекції почав би мовчки злитися. Тепер він безвільно сидів і пасивно її засвоював. Він уже геть не знав, хто він такий. Важко було зберігати якесь почуття вищості, будучи повністю залежним від інших. Тим паче від людей, про яких він донедавна був украй низької думки. Тепер він уже не мав жодних ілюзій. Без варварського цілительства Ферро та незграбного догляду Лоґена він би, швидше за все, помер.

До нього йшов північанин, хрускаючи чоботами по гальці. Час вертати до воза. Час ізнову терпіти рипіння та поштовхи. Час ізнову терпіти біль. Джезаль протяжно, уривчасто зітхнув, жаліючи себе, але зупинився на півдорозі. Жаль до себе — це для дітей і дурників.

— Гаразд, ти знаєш, що робити.

Джезаль нахилився вперед, і Дев’ятипалий обняв його однією рукою за спину, а другою — за коліна, переніс за борт воза, навіть не пихнувши, і безцеремонно закинув до припасів. Коли Дев’ятипалий уже йшов геть, Джезаль зловив його велику брудну чотирипалу руку, і північанин обернувся до нього, піднявши одну важку брову. Джезаль ковтнув і промимрив:

— Дякую.

— Що, за це?

— За все.

Дев’ятипалий подивився на нього одну довгу мить, а тоді знизав плечима.

— То нічого. Роби людям те, чого бажав би собі, і точно не схибиш. Так мені казав батько. Я надовго забув цю пораду і накоїв такого, чого ніколи не зможу спокутувати. — Він протяжно зітхнув. — Однак спробувати не завадить. Мій досвід? Що посієш, те кінець кінцем і пожнеш.

Джезаль закліпав услід широкій спині Дев’ятипалого, який пішов до свого коня. Роби людям те, чого бажав би собі. Чи міг Джезаль чесно сказати, що коли-небудь так чинив? Він задумався про це, коли віз поїхав, а його осі завищали, спершу безтурботно, а далі — з чимраз сильнішою тривогою.

Він знущався з молодших за себе та підлизувався до старших. Частенько брав гроші у друзів, які не могли собі цього дозволити, користався з дівчат, а тоді кидав їх. Жодного разу не подякував своєму другові Весту за допомогу, а ще в нього за спиною радо затяг би в ліжко його сестру, якби та йому дозволила. Він із дедалі більшим жахом усвідомлював, що не міг згадати жодного безкорисливого вчинку в своєму житті.

Він ніяково засовався на возі серед мішків із кормом. Що посієш, те кінець кінцем і пожнеш, а манери не коштують нічого. Віднині й надалі він спершу думатиме про інших. Із усіма поводитиметься як із рівними. Та це, звичайно, згодом. У нього буде вдосталь часу бути кращим, коли він знову зможе їсти. Він торкнувся однією рукою пов’язок у себе на обличчі, байдужо їх почухав, а тоді зусиллям волі зупинив себе. Просто за возом їхав Баяз, дивлячись кудись за воду.

— Ви це бачили? — пробелькотів до нього Джезаль.

— Що бачив?

— Оце.

Він тицьнув пальцем на своє обличчя.

— А, це. Так, бачив.

— Наскільки все погано?

Баяз схилив голову набік.

— Знаєш? Загалом мені наче подобається.

— Подобається?

— Зараз, може, й ні, але нитки зі швів вийдуть, опухлість спаде, синці зникнуть, а струпи загояться та відпадуть. Твоя щелепа, гадаю, так і не поверне собі колишню форму, а зуби в тебе, звісно, не відростуть, але я не сумніваюся, що ти компенсуєш утрачену частку хлопчачого чару певною небезпечністю, колоритом, суворою таємничістю. Люди поважають тих, хто бачив бойові дії, а твоя зовнішність аж ніяк не зіпсується. Насмілюся сказати, що дівчата, можливо, ще умліватимуть за тобою, якщо ти зробиш щось таке, за чим варто умлівати. — Він задумливо кивнув. — Так. Загалом, на мою думку, підійде.

— Підійде? — пробурмотів Джезаль, притиснувши одну руку до пов’язок. — Для чого підійде?

Але Баяз уже перейшов думками до іншого.

— Знаєш, Харод Великий мав шрам на щоці, і той ніколи йому не шкодив. На статуях його, звісно, не побачити, та в житті люди за цей шрам поважали його ще більше. Харод — воістину видатна особистість. Він мав чудову репутацію справедливої й надійної людини та справді часто бував таким. Але він умів і не бути таким, коли цього вимагала ситуація. — Маг хихотнув собі під носа. — Я розповідав тобі, як він запросив