Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

вихоплювало з сутіні наші шкіряні мапи, що ними були позавішувані усі стіни; батько нахилився вперед, — очі йому розширилися, як два темних басейни, — і сказав:

У найдавніші дні джат жила в морі. Кожна окрема дженат і уся джат, все було там, і всі були одно. Під час молитви люди оберталися у бік моря; вони знали, що в ньому живе щось потужне, а тому вони ніколи не дратували його та не ображали. Та одного дня прийшло мале дівчатко, десь отаке як ти, і заявило: хочу піти й поговорити з джат. А народ на те відповів, що, мовляв, не людське це діло — бесідувати з джат, а дівчинка на те: ну добре; але в глибині серця не покинула свого наміру. І коли настала ніч, вона вислизнула з дому й пішла до моря, видряпалася на скелю й загукала звідти у море: Джат! Джат! — і стояла там вперто, і волала з усієї своєї сили: Джат! Озовися до мене, Джат!

І Джат озвалася.

* * *

Думаю, я є отією дівчинкою. Я схожа на ту дівчинку, що кликала джат. Завжди десь збоку, завжди окремо від інших людей. І справа не в тому, що я інша; справа в тому, що я не хочу бути іншою, але попри те пишаюся, майже пишаюся тією своєю інакшістю. Я не збираюся мінятися. Коли Аїнут виросте, вона вийде заміж за кіемського робітника, людину бідну, але не позбавлену джат. Я лежатиму обличчям до дверного отвору і спостерігатиму за весільною процесією, що пропливає повз: буду вже дуже хвора, занадто хвора, аби підвестися. На той час, коли відбуватиметься весілля, я вже два роки не буду спілкуватися з Аїнут; та оскільки процесія пливе повз наш дім — вона буде думати про мене, бо така вона є, навіть після того, як все поміж нами померло, і вона знає, що я дивитимусь на неї. І я дивлюся. Вона стоїть на носі човна, на шиї гірлянда з нагідок; красуня. Довкола неї розлягаються крики, панує розгубленість, чути звук зударяння остенів. Вона не обертається до мене. Вона ковзає повз мене з одверненим обличчям, відсторонена. А потім все заступає натовп, і я її більше не бачу.

* * *

У ті перші рази це стається зненацька. Я біля дому, відв'язую свій човен. І раптом нічого не бачу. Вірніше, те, що я бачу, — це не те, що є насправді: я бачу щось на кшталт мушиного рою, білі й чорні мухи, що заповнюють все поле зору. І голова при цьому стає важкою. Я нахиляюся вперед, хапаюся за жердину. Десь далеко, за мушиними роями, бачу власні руки. Так само раптово, як з'явилося, все воно щезає, і я бачу, як мати дивиться на мене, вчепившись у кошик. Джіссі, ти зле почуваєшся?

То пусте, буркаю я.

* * *

Врешті якогось дня Аїнут каже: в тебе руде волосся.

Що?

Подивися, ось тут, каже вона. І відвертається од дерева. Ставить кошик на землю і дивиться на мене якось дивно, а я тим часом стовбичу, тримаючи тичку, і сонце заливає все довкола яскравим світлом.

Поглянь. Підносить руку і показує мені. На відстані, не торкаючись мого волосся.

Може, то папайя, сміюсь я; мені перехоплює дихання. Може, я розчавила папайю тичкою, от вона й бризнула на мене. — Підношу руку і обмацую волосся там, де вона показала. Воно не липке.

Не думаю, що це папайя, розважливо каже вона. Вона завжди була така, як ось зараз: розсудлива, повільна, неромантична, жодної винахідливості. Дивиться на мене тверезими очима.

Ми що, розчавили папайю? — питаю я, нишпорячи очима по землі й продовжуючи обережно торкатись волосся.

Я пробую подивитися на свою косу.

Воно значно вище, каже вона. Сумніваюся, що тобі вдасться його побачити.

Ну то чого тоді казала мені подивитися? — У мені вже закипає лють, відчай, жадоба життя — будь-якого, аби життя. Торкаюся свого волосся. Почуваюся так, наче вже знаю, що має статися, що відтепер кожна буде сама по собі, вона та я, що вона увійде в життя, одружиться, матиме дітей і постаріється, а я проведу кілька пір року, простягшись у дверному отворі. Дихання мені так неприродно пришвидшується, ніби збираюся заплакати.

Може, тобі варто повернутися додому, варнякає Аїнут.

Може, тобі варто перейматися власними справами, відповідаю я, тіпаючись од раптової люті. Яка ж ти тупа. В кошику аж кишить від мурах.

* * *

Втім, я таки пішла додому. Я швидко, вправно пропливла крізь плавні. Завжди вміла добре дати собі раду з човном. Мати сиділа під домом, плела накривку на великий кіш; батькового човна на місці не було, поплив кудись. Я витягла свій човен на схил, руки мені трусилися, лице спаленіло. Мені було лише п'ятнадцять, та прецінь я знала. Мій розум метлявся спогадами по моїх хворобах, моїх лихоманках, по випадках блювоти й слабкості, після яких мені швидко ставало краще. Таті, в мене що — руде волосся? — питала я подумки. Але вимовити те вголос не могла. Так і стояла при човні, переводячи подих. Не могла вимовити те вголос. Мати усміхнулася, не перериваючи плетіння свого коша. Я не наважувалася зруйнувати її вісткою про чергове нещастя.

* * *

Доброго ранку, доброго ранку, повторює вона раз за разом, вітає кожного, нездатна дати людям спокій, киває їм головою, доброго ранку, а вони обертаються до