Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

найпустельніші пляжі. Там ми одного разу зустріли продавців індиго з Седсо; вони дали кожній з нас по квадратному відрізу бавовняної тканини, пофарбованої в непевний колір, що нагадував синець. А далі ми втекли від них, хихочучи, коли вони запросили нас полежати на їхніх матах. У пагорбах, що височіли над тими пляжами, були печери, де жили пірати. Нам забороняли запливати аж так далеко, на той берег. Про тих піратів побутували різні страшні історії, буцім вони мають роти на долонях і мавпячі хвости, а живляться виключно людським м'ясом.

Ми повеслували далі. Я втомилася, сказала Аїнут. Я теж втомилася, але чекала, щоб вона сказала це першою. Добре, пристаньмо до берега, відповіла я. Ми шубовснули в тепле море і виволокли свої човни на пісок.

На пляжі було тихо. Ми назбирали пальмового гілля й переплели його, зробивши сякий-такий дах: наші човни, перевернуті набік, складали стіни цього куреня. Один його бік був відкритий — той, що обернений до моря. Там ми поспали, відтак повставали з каламутними од спеки головами і, аби повністю прокинутися, пішли у воду, на довгий заплив. Як же ж це було солодко — почуватися вільними, самотніми, бути там, де ніхто не назве нас готан, ніхто не плюватиме у воду при нашому наближенні, де ніщо не нагадуватиме нам про нашу бідність, про нашу ганьбу — бути дітьми тих істот, що не кращі за тварин. Ми поводилися дедалі дикіше, сміливіше, запливали усе далі, спокушаючи акул. Врешті взялися змагатися, хто швидше допливе до берега, а там впали на пісок. Ми танцювали й співали, робили хитромудрі головні убори з пальмового листя, вчилися трепетати віями на вид якихось туманних уявних хлопчаків… Не знаю, як я, а от Аїнут ставала на пляжі геть іншою, в ній прокидався стрімкий дух пустотливості й радості — вона дуріла, верзла казна-що й сама істерично реготала з власних дурниць; здавалося, їй самій ставало страшно від власної зухвалості. Ми створювали собі танці, нові танці: виконували ті рухи точно в унісон, під власний спів, а з вбрання на нас були лише наші спідничини, зав'язані довкола бедер. Потім з нами ставався раптовий напад голоду, як це буває внаслідок плавання, отож ми надягали свої короткі камізельки і йшли шукати їжу.

На пляжі завжди була їжа. Там були кокосові горіхи й сонні ящірки, жирні слимаки мріли у водоймах, залишених припливом; вище по схилу виднілися дикі банани і датчі, хоча було в тому місці й дещо таке, чого ми боялися, — пірати та дикі пси. Але того дня, а я добре той день пам'ятаю, — ми були занадто запаморочені щастям, аби думати про такі речі, отож піднялися аж до печер, базікаючи і сміючись, брели високою травою й збирали зелені банани, щоб потім посмажити їх, вимочивши попередньо в морській воді. В Аїнут були мокрі коси, на щоці відбився солоний слід. Імітуючи когось, вона вишкірила зуби й закотила очі. А тоді я побачила якогось чоловіка, і мій сміх завмер так раптово, немов його вибили з мене ударом. Все, на що я спромоглася, — це зробити вдих.

Він стояв під скельною стіною, по коліна в траві. Впер руки в боки і дивився просто на нас. Над ним зяяв отвір печери; звідти до того місця, де він стояв зараз, вів щебінчастий схил. Вочевидь, печера належала тому чоловікові. Зодягнений був у лахміття, а волосся стирчало, немов дротяне, і мало рудий колір, так, жахливо, рішуче й кричущо руде, немов занурене в кров, а очі — пригадую, це було ще гірше за волосся — очі, здавалося, взагалі не мали жодного кольору, якісь срібні чи, може, кольору шкірки гуайяви. Проти цих кольорів його шкіра виглядала дуже чорною. Він був пофарбованою людиною. Аїнут стежила за рухом моїх очей. Вона перестала сміятися, а тоді я поворушилася: піднесла руку і міцно схопила її за плече, так сильно, що мої нігті увіп’ялися їй в тіло.

Саме її слабкість зробила мене сильною. У перший момент, коли я побачила чоловіка киїтна, мій інстинкт звелів мені впасти, перестати дихати, померти — і, можливо, якби я була сама, то могла б зомліти від абсолютного жаху, і вони занесли б мене у свою печеру. Але Аїнут мене врятувала; вона врятувала нас обох. Ми витріщилися на чоловіка, і при цьому помітили якийсь рух вгорі, якусь тінь в лоні печери, і та тінь рухалася до світла, і стало видно шкарлатне волосся й таку ж бороду, що звисала аж до куряви під ногами, і Аїнут закричала… Вона кричала й кричала, кричала не зупиняючись. І тоді перший чоловік, що стояв ближче до нас, підніс руки і помахав ними, так ніби підкликав нас, і рушив до нас по траві; ось тут сила до мене повернулася, і я смикнула Аїнут за плече і почала тікати, тягнучи її й гукаючи до на неї, аби бігла, аби припинила кричати й бігла. Ми бігли, спотикаючись, вздовж пляжу. Чоловік нас наздоганяв. Тоді все до мене повернулося, все. Материні застереження, тривожні тиради, що так мене дратували, не запливай так далеко, Джіссавет, обіцяй мені, не наближайся до того берега при печерах. Я почала молитися до батькової джат. Якщо виберуся звідси, то слухатимусь її, любитиму її більше, ніколи більше не буду неслухняною їй. Якимось дивом ми таки добігли до човнів. Я розвернула Аїнут до себе, примусила її випростатися і з цілої сили зацідила їй ляпаса. Сідай у свій човен, звеліла їй. Я тебе залишаю. Чуєш мене? Я залишаю тебе позаду. — Ридання, крики і яскраво-синє море. Ми зіштовхнули човни у воду, видерлися на них, налягли на весла і поволі відійшли від того проклятого берега.

Навіть коли ми вже геть далеко відпливли, того чоловіка все ще було видно. Він стояв посеред прибою, крихітний, і махав руками. Нам все ще було видно пляму його волосся, і ми плюнули в океан, аби очистити свої серця від того видовища, такого нечистого. Такого огидного.

(3)

Якось, коли я була вже достатньо дорослою, запитала: звідки береться джат?

Був вечір; ми сиділи на сінниках, світло мигтіло і