Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

з тобою на шаблях… Чи не дивно?

— Отже, все було заздалегідь сплановано, — прошепотів Боримисл. — І нема на що сподіватися.

Віт схопив його за кволу руку:

— Є на що сподіватися! Він розумний, він гравець, він усе передбачає і планує! Але не все може… Ось і ти виявився живий. І ми прийшли. І не лише ми… Скоро з’явиться ще дехто…

Боримислові очі ожили. Він голосно зашепотів:

— Так! Так! Ми врятуємо їх! — потім закашлявся, скривився від болю. — Ось тільки видужаю. Я знаю Богумир. Знаю таємні дороги. Знаю Воронів замок. Я проведу вас! Ми знайдемо і врятуємо їх!

Голос його затих, очі заплющилися і він заснув.

Бось глянув на Віта:

— Маємо союзника.

— Еге ж. Маємо, — задумливо мовив Віт. — От тільки час гаємо! Час!

— Що час? Зрозуміло, що Дзеванна в замку. А самі ми туди не поткнемося — сплутаємо Руті всі карти.

Мусимо чекати, доки вона з'явиться в Богумирі… Тоді й Книгу знайдемо, й русалку із Русаною врятуємо…

* * *

Скільки минуло часу? День? Тиждень? Місяць? Рік? Вона лежить у темряві й чекає. Сіла на підлогу, заплакала.

Зелене волосся давно потьмяніло. Біла шкіра вкрилася товстим шаром бруду.

ДЕ ВОНИ? Чому вони не йдуть? Не рятують? Чому не відчули, що вона в небезпеці? Що Ворон полонив її? Згори прийшов голос: «Вони забули про тебе! У них свої справи, ти не потрібна нікому! Ти моя! Моя! Моя!»

Голос повз завулками змученої душі. Пускав коріння у спраглий ґрунт. Голос казав, що лише він врятує її, він позбавить її страждань. Він дасть їй спокій. Вона його…

7

— Скільки ми вже йдемо, Боримисле? — спитав Бось.

— Тижнів зо три.

— Треба швидше… Замерзнемо у цих лісах, ніхто й не згадає. Вогнище, й те не можна розвести! — нервував злидень. — Ну хто нас тут вистежить? У цих хащах навіть тварини людей не бояться…

Віт ледь помітно усміхався, слухаючи Босеві теревені. Вони в Ахруманових землях, тож остерігатися треба всього: і шуму, і тиші, і довірливих звірів, і полохливих людей. Холодно. Мало не щодня дощить. Але вони мусять іти. Боримисл сильний. Він і не таке переживав. Бось, хоч і кричить про холод, а сам знає, що дим помітять ураз. Ні, не можна вогнища. Їсти є що, а в теплі ще насидяться… Буде час… Потім…

Поруч хрупнула гілка. Віт завмер. Бось сторожко оглянувся. Боримисл напружився.

Тиша.

— Кабан… — непевно пробурмотів Бось.

Тиша. Морозний вітер. Знову накрапає набридливий холодний дощ.

Чугайстер випростався, розправив плечі:

— Хто тут є? Виходь, друг чи недруг!

Тиша. Вітер. Дощ. І крик: «Валіть їх!»

Із диким лементом на них зусібіч напливла людська маса. Десятки рук і ніг, шабель і сулиць, вил і сокир.

Віт, Боримисл, Бось — спина до спини. Віт і Бось із бартками, Боримисл із шаблею.

Навала зупинилася за кілька кроків, зрозумівши, що матиме справу з зубатою здобиччю. Першим нападати ніхто не хотів: розумів, що саме перший скоріше за все і поляже. Задні ж напирали:

— Чого стали?!

— Вперед, барани!

— Гайда!

— Та затопчемо їх!

— Та вперед, слабаки!

— А-а-а-а-а! — це, розштовхуючи своїх, вибіг наперед молодий хлопець, махаючи важезним дубцем.

Він, не зупиняючись, врізався у Боримисла. Той не зробив жодного помітного руху, а хлопець уже лежав долі і глухо стогнав, тримаючись за розбитий ніс.

Крики стихли.

— Може, поговоримо? — спитав Боримисл.

Хлопець відповз, і за мить його ковтнув натовп.

Натомість з’явився, за всіма ознаками, ватажок.

— Що