Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Ха-ха, — засміявся дід. — А я сиджу й думаю, кого рятувати. Ха-ха-ха…

І всі вибухнули сміхом, згадуючи ту кумедну бійку. Коли притихли, Віт серйозно спитав:

— Він щось казав про Ахрумана?

— Ми знаємо не більше від вас. Знайшли ми його неподалік…

І Радмила розповіла все, що знала про знайденого воїна. Віт із Босем уважно слухали. Ловили кожне слово.

— А він нічого не казав про ще одну дівчину?..

— Ні, лише Русану згадував. І Ахрумана. А себе назвав Боримислом.

— Може, зелене волосся? Щось про русалок? Воду? — допитувався Бось.

— Та нічого, — одностайно відповідали старі.

На ранок домовилися, що ті покажуть, де знайшли Боримисла.

Землянка виявилась затісна для всіх, і Віт із Босем зголосилися спати надворі:

— Ми вже не одну ніч так ночуємо. Тепло ще. І каміння від вогнища нагрілося…

— Думаєш, натрапили на слід? — спитав Віт злидня.

— Хочу в це вірити. Дуже вже дивний цей воїн. Ахруманові вершники так не поводяться. Навіть коли поранені. Вони не кличуть ніяких Русан…

Ніч розкрила над ними свої крила. Безхмарне небо. Прозоре повітря. Палахкотять зорі. Повільно повзе своїм навіки відміряним шляхом місяць, штовхає ніч перед себе, а позаду тягне невидимою мотузкою новий день.

На галявині все ще лишалися сліди відьмацької битви. Розпанахані борони, вигоріла трава, зламане гілля… Не співають на цій галявині птахи, не сюрчать коники…

Віт із Босем задумливо ходили між слідів, уважно їх вивчаючи. Кожен по-своєму: Бось зазирав у кожну шпаринку, Віт принюхувався до повітря, час від часу погладжуючи руками щось невидиме. Старий Владо тримався від галявини подалі. Він лише здалеку вигукував:

— Ось там я його знайшов… Так, так, під тими кущами… Та ні, під іншими… Чи під тими? Там кров має бути… Ага, точно! Там!

Віт повернувся до Бося:

— І що скажеш?

— А нічого! Жодних Дзеванниних слідів. Так, була бійка. І вочевидь, між відьмаками. І було їх чимало…

— Я відчуваю, що була тут немала Сила. Але чия? Не знаю. Ще ми знаємо, що був серед них Чорний Вершник, наш єдиний свідок… Може, обійдемо довкруж галявини?

Вони розійшлися, й за мить Віт почув Босів крик:

— Знайшов!

Чугайстер стрімголов кинувся до нього. Гордий собою злидень стискав у витягнутій руці щось невидиме.

— Що в тебе? — спитав Віт.

— Та дививсь же! — і тицьнув угору руку, а потім зніяковів. — Вибач, я забув…

— Та кажи ж! — нетерпелився Віт. — Її сліди?

— Волосина! Зелена волосина. Це або вона, або яка інша русалка!

— Дай!

Чугайстер стис у руці волосину і вигукнув:

— Вона!

— Куди ж вона поділася? Невже…

— Якщо вона билася, то… не варто робити передчасних висновків.

— Де її шукати?

— Варто дочекатися, доки отямиться Боримисл. Поговоримо з ним… все ж краще, ніж плутати цими лісами…

Коли повернулися з галявини, Боримисл уже прийшов до тями. Був блідий, виснажений, проте готовий до розмови. Він нічого не знав про Дзеванну, бо був поранений до її появи. Дізнавшись, хто перед ним, розповів про Русану і своє переродження.

— Зрозуміло! — підсумував злидень.

— Що тобі зрозуміло?

— Обвів вас круг пальця Ахруман! Виманив на берег річки, погрався-полякав, піймав на живця Дзеванну й, задоволений, повернувся до замку.

— Ти гадаєш? — Боримисл відкинувся у ліжку: розмова втомила його.

— А то! Що заважало йому схопити вас у тому селі? Невже думаєш, що зміг би з цілим загоном вояків сховатися від Воронових очей? Та вже на другий день війт доповів, куди треба. Ахруман не з’явився, не схопив вас, ні — вигнав із села… Нащось бився