них, який сам собою завше будив у мені щось глибоке й зазвичай приспане в душі, але, підняте на поверхню моєї свідомости, навдивовижу для мене радісне. Отож, я вийшов з вітальні, званої театральною, і, минаючи з Брішо та паном де Шарлюсом інші зали, впізнаючи серед меблів деякі речі, привезені з Ла-Распельєр і зовсім мені нецікаві, уловив між опорядженням цього дому та опорядженням замку якусь близьку спорідненість, спільну сімейну атмосферу, і тут я зрозумів Брішо, який сказав мені з усміхом: «Гляньте у глиб зали, принаймні це може дати вам уявлення про залу з вулиці Монталіве, якою вона була двадцять п’ять років тому, grande mortalis aevi spatium[76]». Його усміх на згадку про небіжку-залу пояснив мені, що те, що Брішо, може, не здаючи собі справи, цінував у давній залі — більше, ніж великі вікна, ніж веселу юність Принципалів та їхніх вірних, — була її ірреальна частина (яку я сам виводив із певної подібности між Ла-Распельєр і Набережною Конті), чий фасад, сьогоднішній, приступний для огляду всіх і кожного, становить у залі, як і в усьому іншому, тільки її продовження; саме ця частина стала чисто духовною, наділеною колоритом, який існує лише для мого старого співрозмовника, нездатного вже змусити мене її побачити, частина, яка відірвалася від зовнішнього світу, аби сховатися в нашій душі, надаючи їй якоїсь надвартосте; злита з її буденною субстанцією, обертаючись у ній, — йдеться про зруйновані будинки, старосвітських людей, компотниці з овочами за вечерями, про все, що нам згадується, — на прозорий алебастр наших споминів, чийого кольору вже годі нам відтворити, хоча ми, і тільки ми, його бачимо, що дозволяє нам, розповідаючи про минувшину, сказати комусь щиро, що він не може мати про неї жодного уявлення, що вона зовсім не схожа на ту, яку він бачив. Ось чому ми не можемо споглядати в самих собі без легкого хвилювання відблиску згаслих ламп і запаху алей підстрижених дерев, яким уже не заквітнути. Нас хвилює думка, що подальше життя цих реалій залежить єдино від їхнього існування в нашій пам’яті. І саме через це зала з вулиці Монталіве псувала в очах Брішо теперішнє житло Вердюренів. Але, з другого боку, вона надавала йому в професорових очах краси, яку не міг бачити новий прибулець. Деякі старі меблі, які я сам пам’ятав ще з Ла-Распельєр, порозставлювані тут, як і там, утілювали в нинішній залі окрушини давньої, відтворюючи її часами з виразністю галюцинації, а потім видавалися майже примарними — так чітко в реальному оточенні оживали уламки зруйнованого світу, нібито баченого вже деінде. Виловлена з марення канапа серед нових і цілком реальних фотелів, кріселки, оббиті рожевим єдвабом, вишите сукно на ломберному столику, не менш одуховлене, як людина, бо й воно має своє минуле, свою пам’ять, зберігаючи в холодному затінку Набережної Конті сліди жагучих поцілунків сонця, що заглядало в хатище на вулиці Монталіве (сонце, чиї години ломберний столик знав не гірше, ніж пані Вердюрен) і крізь зашклені двері у Довілі, куди завозили столика і звідки він дивився цілий день поверх квітучого саду на глибоку долину, очікуючи годину, коли Коттар і скрипаль зіграють на ньому партію; букетик фіялок і братків, намальованих пастеллю, подарунок нині покійного великого художника і друга господарів, єдиний фрагмент безслідно зниклого життя, фрагмент, до якого звівся великий талант і довга приязнь і який нагадував його пильний і лагідний погляд, його гарну, пухку й сумовиту руку, коли він малював; хаотичний і милий безлад подарунків «вірних», подарунків, які, супроводжуючи скрізь пані дому, зрештою набули трохи чи не рис її характеру, ліній її долі; ряснота букетів і коробок шоколаду, розквіт якої і тут і там мав свою систему, відбуваючись в одній і тій самій ботанічній черговості; цікавий хаос рідкісних марничок, що й досі справляли таке враження, ніби вони щойно полишили пуделка, в яких їх піднесено, і що ціле життя зоставалися тим, чим були зразу: новорічними подарунками; словом, усі ті предмети, які годі відрізнити від інших, але які для Брішо, давнього учасника свят у Вердюренів, були позначені отою патиною, отим пушком, з яким сполучається в уяві їхній духовний дублікат, надаючи їм своєрідної глибини; все те роїлося круг нього і співало йому, ніби дзвінкі клавіші інструменту, будячи в серці асоціації з чимось дорогим, якісь невиразні спогади, які в жированій ними теперішній залі вирізняли, окреслювали меблі та килими, — як погідного дня сонячна рама панахає на світляні пасмуги та квадрати, — і на своєму шляху від подушки до вазону з квітами, від табуретки до сліду якогось запаху, від якогось незвично м’якого освітлення до надто примітного яріння кольорів, не забувало різьбити, витворювати, одуховлювати, покликати до життя форму, яка немовби визначала ідеальну фізіономію салону Вердюренів, врощену в кожну з їхніх чергових садиб.
«Спробуймо, — шепнув мені на вухо Брішо, — навести барона на його улюблену тему. Тут він король». З одного боку, мзні хотілося дістати від пана де Шарлюса бодай якісь відомості про мадемуазель Вентейль та її подругу, відомості, задля яких я й наважився покинути Альбертину; з другого — я боявся надовго залишати Альбертину саму, не через те що вона могла використати свою волю до чогось лихого (адже вона не знала, коли я повернуся, а чийсь прихід такої пізньої доби або вихід її з дому зразу б упали у вічі), а тому що не хотів, аби моя відсутність здалася їй надто тривалою. Ось чому я заявив Брішо і панові де Шарлюсу, що в мене обмаль часу. «Ну ж бо, ходімо» — сказав мені барон; його світська жвавість уже пригасла, але він і досі відчував потребу продовжувати, якомога затягувати розмову. Таку саму рису я зауважив, опріч барона, і в дукині Ґермантської; ця риса, властива надто цій родині, виявляється загалом у всіх тих, хто, не маючи для своїх розумових здібностей іншого ужитку, ніж розмова, себто ужитку неповноцінного, не відчувають задоволу навіть після кількох годин, проведеним разом, і щоразу хтивіше чіпляються за виснаженого партнера, помилково домагаючись від нього вгамування спраги, якого не можуть дати світські втіхи. «Ходімо, — не вгавав барон. — Цс ж бо найприємніша мить забави, мить, коли гості вже пішли, година доньї Соль. Маймо надію, що ця година закінчиться не так сумно. Шкода, що ви поспішаєте, поспішаєте, мабуть, робити те, чого б ліпше вам не робити.
