Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Усі нині поспішають: люди відходять тоді, коли малося б тільки приходити. Ми тут як Кутюрові філософи. Наспів час подумки перебрати весь вечір, час того, що військовики називають розбором операції. Ми попросимо пані Вердюрен, щоб вона звеліла подати нам маленьку вечерю, на яку ми постараємося її не кликати, а Чарлі попросимо — з того ж таки «Ернані»! — заграти для нас самих божественне адажіо. Яке ж воно гарне, це адажіо! А де ж наш молодий скрипаль? Я хотів би його повіншувати — настала мить розчулених обіймів. Визнайте, Брішо, вони грали як боги, особливо Морель. Чи звернули ви увагу, як у нього вибився жмут волосся? О, в такому разі, кохасю, ви нічогісінько не бачили. Там є таке фа-дієз, від якого здохли б від заздрощів Енеско, Капе і Тібо; я людина спокійна, але признаюся: при цих звуках серце в мене стислося так, що я мало не заридав. Зала давилася слізьми. Брішо, голубе мій! — гукнув барон, несамовито трясучи університетника. — Це було божественно! Тільки юний Чарлі каменем скаменів, навіть не видно було, щоб він дихав, він справляв враження однієї з тих неживих речей, про які Теодор Руссо каже, що вони наводять на думку, а самі не думають. Аж це нараз, — нестямно скрикнув пан де Шарлюс, жестикулюючи, як у театрі, — нараз… жмут! І в цю мить маленький грайливий контрданс, алеґро-віваче[77]. Знаєте, той жмут був одкровенням навіть для туподумів. Принцеса де Таорміна, досі глуха як тетеря (бо нема глухіших, ніж ті, хто має вуха, щоб не чути), принцеса Таорміна, угледівши чудовий жмут, збагнула, що це музика, а не гра в покер. О, незабутня мить!» — «Даруйте, пане, що я вас перебиваю, — озвався я, аби навести пана де Шарлюса на цікаву для мене тему, — ви казали, ніби мала прийти авторова донька. Це мені дуже цікаво. Ви певні, що на неї розраховували?» — «Овва! Цього я не знаю». Пан де Шарлюс уліг, може, незнарошне, повсюдному гаслу не сповіщати нічого ревнивцеві, чи то задля дурнячої забаганки зробити «ведмежу послугу» з ґречности до тієї, що викликає ревнощі (хоч би він її й зневажав), чи то зі злости до неї, здогадуючись, що ревнощі лише розпалюють кохання, чи то з потреби завдавати прикрощів іншим, себто всім казати правду, а від ревнивця її замовчувати (бо невідання роз’ятрює його рану — принаймні ми так собі уявляємо, а надто недоброзичливець, який, куючи комусь лихо, керується тим, що сам вважає, може, помилково, за найболючіше). «Бачте, — тягнув барон, — у цьому домі люблять усім величатися; це премилі люди, але їм дуже залежить на тому, щоб залучати всякі світила. Але у вас кепський вигляд, ще застудитесь у цьому вогкому покої, — сказав барон, підсуваючи мені стільця. — Вам нездужається, треба берегтися, я принесу ваше хутро. Ні, самі не йдіть, заблукаєте, а вам недовго застудитися. Що за легковажна людина, ви вже не маленький, а вам досі потрібна стара нянька, як я, аби дбати про вас». — «Не турбуйтеся, бароне, піду я», — промовив Брішо і зараз же подався; може, хибно трактуючи справді щиру дружбу пана де Шарлюса до мене і чарівне добросердя та простоту, якими перебивалися його шалені напади манії величі й переслідування, професор боявся, що пан де Шарлюс, якого пані Вердюрен довірила, мов того полоненика, його опіці, просто захоче, шатт нувшись начебто по моє пальто, відшукати Мореля і зірвати, отже, план Принципалки.

Тим часом Скі сів до роялю, хоча ніхто його про це не просив, і, грайливо-усміхнено зсунувши брови, втупивши очі кудись у простор і ледь скрививши уста (він вірив, що всі маестро такі кривляки), почав в’язнути до Мореля, аби той заграв щось Бізе. «Як, вам не подобається, не подобається хвацька музика Бізе? Але ж, серце моє, — сказав він, розкочуючи, як завжди, свої «ери», — це ж чаррівно!» Морель, ненависник Бізе, заявив про це вкрай гостро, а Скі, мавши у кланчику, хоч як це неймовірно, славу дотепника, зайшовся сміхом, удаючи, наче бере скрипалеву діатрибу за парадокс. Його сміх не скидався, як Вердюренів, на клекіт курія. Скі прибирав спершу хитренької міни, потім, наче ненароком з його грудей вихоплювався смішок, ніби вперше озивався дзвін, западала хвиля тиші, коли його лукавий погляд, здавалося, доскіпливо зважував, настільки кумедне те, що оце допіру сказано, нарешті повітря розтинало друге дзеленькання сміхового дзвону, і ось уже лунав на всю веселенький анґелюс.

Я сказав панові де Шарлюсу, що мені шкода ганяти Брішо. «Ба ні, для нього це втіха, він вас ревне любить, вас усі ревне люблять. Цими днями я чув про вас: «Його ніде не видно, він ховається». Зрештою, Брішо золотий чоловік, — тягнув пан де Шарлюс — звідки баронові було знати, бачучи, який щирий з ним, який привітний професор етики, що поза очі Брішо з нього сміється. — Йому просто ціни нема: він дока над доками, але не сухар, ерудиція його не засушила, не зробила з нього книгогриза, як стількох інших, чорнильних душ. Він зберіг широту погляду, толерантність, а серед науковців таке рідкість. Слухаючи, як він підходить до життя, як чарівно вміє віддати кожному по заслузі, мимоволі міркуєш: де простий, скромний сорбонник, колишній регент колежу міг усього цього навчитися? Я сам дивуюся». Я дивувався ще більше; найчумазішому гостеві дукині Ґермантської він здався б незграбним і дурним, а тим часом зумів утертися в довіру найвередливішому з усіх, панові де Шарлюсу. До цього доклали рук різні люди, зосібна ті, завдяки кому Сванн, з одного боку, так довго почувався як удома в кланчику, коли був закоханий у Одетту, а з другого — по своєму шлюбі вельми вподобав пані Бонтан, яка, вдаючи, ніби обожнює Сваннів, сиділа постійно в господині, залюбки слухала розповіді господаря, а потім їх обмовляла. Як письменник пальму розумового першенства присуджує не найрозумнішій людині, а марнотратцеві життя, який робить сміливі й зверхні зауваги про любощі, зауваги, які спричиняються до того, що коханка письменника, «синя панчоха», згоджується з ним, що з усіх, хто в неї буває, цей старий дженджик, досвідчений у сердечних справах, далеко не останній дурень, — так само пан де Шарлюс за найінтелігентнішого серед приятелів мав Брішо, бо той не лише примилявся до Мореля, а ще й наводив тексти грецьких філософів, латинських поетів, східних казкарів, присмачуючи баронові уподобання екзотичною й чарівною