Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

67
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 151
Перейти на сторінку:
у шостому класі коледжу Св. Йосифа. Вони б і далі могли навчатися разом аж до кінця середньої школи, якби Девід не відстав у навчанні в шостому класі, і його не довелося лишити на другий рік. Неважко добачити, чому він не впорався з навчанням. У шостому класі почали вивчати алгебру, а в алгебрі Девід не міг зрозуміти найголовнішого: х, z та у існують на те, щоб звільнити учня від нудьги арифметики. В латині Девід теж не зовсім розумів суті речей, наприклад, кон’юнктиву. Навіть у тому ранньому віці він, здається, розумів, що Девід матиме набагато кращі успіхи після школи, якнайдалі від латини й алгебри, в реальному світі, лічачи банкноти в банку або продаючи черевики.

Але Девід Траскот, дарма що його регулярно шмагали за нерозуміння шкільної науки, — науку різками він сприймав по-філософському, хоча його окуляри не раз заливали сльози, — вчився й далі, підтримуваний, безперечно, ззаду руками батьків. Сяк-так він подолав шостий клас, потім сьомий і так аж до десятого, а тепер він ось, через двадцять років, охайний, осяйний, заможний і, як виявляється, такий заклопотаний справами бізнесу, що, поїхавши вранці на роботу, забув свого ключа, а тепер, оскільки дружина повела дітей на якусь вечірку, не може потрапити додому.

— А який твій бізнес? — запитав він Девіда, відчувши щось більше за цікавість.

— Маркетинг. Я працюю у «Woolworths Group». А ти?

— Ох, я зараз у підвішеному стані. Я викладав в університеті в США, а тепер шукаю тут посади.

— Гаразд, нам треба зустрічатися. Заскоч як-небудь, вип’ємо чогось, поговоримо. Ти маєш дітей?

— Я сам ще дитина. Я маю на увазі, що живу з батьком. Батько заслаб із роками і потребує догляду. Але заходь, телефон ось тут.

Отже, Девід Траскот, що не розумів х та у, тепер успішний торгівець, а він, що без клопоту розумів х та у і багато інших речей, — безробітний інтелектуал. Що це сповіщає про функціонування світу? Видається найочевиднішим припустити, що шлях, який веде через латину і алгебру, — це не шлях до матеріального успіху. Але тут виникає ще й багато інших висновків: розуміння науки — марнування часу; якщо ви хочете досягти успіху у світі й мати щасливу родину, чудовий дім та «BMW», слід не намагатися зрозуміти науку, а просто додавати цифри, або натискати кнопки, або робити що завгодно інше, за що так щедро винагороджують торгівців.

В усякому разі, Девід Траскот і він не зустрілися й не мали пообіцяної випивки, не втяглися в пообіцяну розмову. Якщо ввечері трапляється, що він у садочку перед будинком згрібає листя, а Девід саме повертається з роботи, вони обидва по-сусідському махають або кивають одне одному через вулицю, але не більше. Частіше він бачить місіс Траскот, бліду невеличку жіночку, що завжди вичитує дітям, садовлячи їх у другу машину або висаджуючи з неї, але його не представили, і він не мав нагоди заговорити до неї. Токай-роуд — вулиця з інтенсивним рухом, небезпечна для дітей. Ані Траскоти не мають ніякої вагомої причини перейти на його бік, ані він — на їхній.

3 червня 1975 р.

Від місця, де живуть він і Траскоти, досить пройти десь кілометр у південному напрямі, щоб постати перед Полсмором. Полсмор (ніхто не завдає собі клопоту назвати його Полсморською тюрмою) — місце ув’язнення, обгороджене високими мурами з колючим дротом і сторожовими вишками. Колись в’язниця стояла одинцем серед порослих кущами пісків. Але з плином років, спершу вагаючись, а потім щоразу впевненіше передмістя підповзли ближче, аж поки тепер, затиснений рядами охайних будинків, з яких чесні громадяни виходять щоранку відігравати свою роль у національній економіці, саме Полсмор став аномалією краєвиду.

Це, звичайно, іронія, що південноафриканський Гулаг випинається так безсоромно серед білих передмість, що те саме повітря, яким дихають він і Траскоти, проходить через легені мерзотників і злочинців. Але для варварів, як зазначив Збіґнев Герберт[45], іронія — наче сіль: ви стискаєте її між зубами, на мить відчуваєте смак, та, коли смак минає, голі факти однаково стоять перед вами. Отже: що робити з голим фактом наявності Полсмору, якщо іронія вже зужилася?

Продовження: фургони Управління тюрем, що їдуть по Токай-роуд від судів; обличчя, які з’являються на мить, пальці, що вхопилися за грати на вікнах; що розповідають Траскоти своїм дітям, щоб пояснити ті руки та обличчя, то бунтівні, то засмучені.

Джулія

— Докторе Франкл, ви мали нагоду прочитати сторінки, які я прислав вам, щоденників Джона Кутзее за 1972–1975 роки, коли ви більш-менш були приязні з ним. Щоб долучити й ваш матеріал, я запитую, чи є у вас якісь думки з приводу цих записів? Чи впізнаєте ви в них чоловіка, якого ви знали? Чи впізнаєте ви країну і час, які він описує?

— Так, я пам’ятаю Південну Африку. Я пам’ятаю Токай-роуд, пригадую фургони з в’язнями по дорозі до Полсмору. Я пам’ятаю це все дуже виразно.

— Нельсон Мандела був, звичайно, ув’язнений у Полсморі. Ви здивовані, що Кутзее не згадує Манделу як близького сусіду?

— Манделу перевезли до Полсмору тільки згодом. 1975 року він ще був на острові Роббін-айленд.

— Авжеж, я й забув про це. А які в Кутзее були стосунки з батьком? Якийсь час після смерті матері він жив разом із батьком. Ви бачили коли-небудь його батька?

— Кілька разів.

— А ви бачили батька в синові?

— Тобто чи був Джон схожий на батька? Фізично — ні. Батько був менший і тендітніший: охайний невисокий чоловік, по-своєму гарний, хоча вочевидь занедбаний. Він потай пив, курив і взагалі не дбав про себе, натомість Джон твердо втримувався від алкоголю.

— А в інших аспектах? Чи були вони схожі в інших аспектах?

— Вони обидва були самотні. Соціально нездатні. Пригнічені в широкому розумінні цього слова.

— А як ви зустрілися з Джоном Кутзее?

— Я зараз розповім. А спершу скажу, що на сторінках щоденників, які ви прислали, є речі, яких я не розумію. Оті уступи курсивом — «Дописати» і таке інше — хто писав їх? Ви?

— Ні, їх написав сам Кутзее. Це нагадування, які він писав сам собі. Він дописав їх 1999-го або 2000 року, коли думав опрацювати свої щоденники як книжку. Згодом він відмовився від цієї думки.

— Розумію. Отже, як я зустріла Джона. Спершу я зіткнулася з ним у супермаркеті. Це було влітку 1972 року, невдовзі по тому, як ми переїхали до Кейптауна. Здається, тієї

1 ... 90 91 92 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"