Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

та двічі махнув рукою Гордонові Лі. 2-й пілот кивнув, підступив до Мі-17 і розчинив вхідні дверцята.

— Виходьте, ледарі, — кинув у салон.

Левко, а слідом за ним і молодий перуанець зіскочили на пісок.

— Туди, — Гордон Лі показав дулом штурмової гвинтівки в напрямку вантажівки з двохсотлітровими цистернами. — Ворушіться.

Ґевал, тримаючи M16 у одній руці, іншою відімкнув замки та відкинув задній борт кузова. Джим Ломбарді, лишивши Віктора наглядати за наповненням великої цистерни, підбіг до Foton’а, дістав із-поміж цистерн дві дерев’яні дошки, одними кінцями приставив їх до кузова, іншими впер у пісок. У цей час підійшли Левко з перуанцем. Джим заскочив у кузов, повалив крайню цистерну на бік і зіштовхнув униз. Важенна металева ємність, злегка прокручуючись, зісковзнула дошками, вдарилась об землю та покотилася під колеса МАЗа. Левко ледве встиг ухилитися — металева бочка промайнула за сантиметр від пальців правої ступні.

— Ловіть їх, бовдури! — сплюнувши на землю, гаркнув Ломбарді. Він був приблизно однакового з Левком віку й командний тон не пасував йому. Лео пригадав кривоногого коротуна Намчука, полковника з військової кафедри, чий зріст не перевищував півтора метри і який завжди намагався страшно горланити під час шикувань, проте, навіть якби він рикав, наче лев під час сезону злучок, ефекту від того не було би жодного: голосові потуги горе-полковника звучали непереконливо й смішно. — Спиняйте й відкочуйте вбік! У нас сто секунд на розвантаження! Давай! Давай! Не здумайте піднімати, нам їх іще до вертольота заштовхувати.

Наступне двохсотлітрове барильце Лео з перуанцем спіймали, розвернули та відкотили вбік.

У сто секунд вони, звісно, не вклалися, та загалом розвантаження двоосьового «Foton’а» не зайняло більше як десять хвилин.

Коли велика цистерна наповнилася, стрілець тицьнув паспорти водіям і недвозначним жестом показав, що їм слід ушиватись. Автоцистерна та легкий «Foton» розвернулись і, тягнучи за собою хвости пилу, заторохтіли пустелею.

Протягом наступної години Левко та перуанець закочували через відчинену задню рампу розкидані на піску цистерни до багажного відсіку Мі-17, де ставили їх сторчма. Після того як останню цистерну прилаштували у вантажному відсікові, Левко ледве тримався на ногах, а його руки дрібно тремтіли. Віктор Шако дав хлопцю води й чотири сандвічі, що наситили його приблизно так само, як ранкова роса насичує пустельну землю вологою, після чого загін повернувся до байдикування.

Вони чекали на Джейсона.

XCVI

До сутінків Х’юз-Коулман не з’явився.

Температура падала. О 18:00 скотилася до +19°, а через дві години опустилася ще на 10°. Холод діймав відчутно.

Джим і Гордон Лі викопали неглибоку яму, розпалили вогнище та підігріли вечерю. Після трапези перуанець заліз у спальник, підсунувся під днище вертольота й майже одразу захропів. Стрільці, повернувшись від кам’яного пасма, повечеряли й також стали готуватися до сну. Левко раптом збагнув, що сьогодні Джейсон не повернеться — чоловіки знали, що ночуватимуть у пустелі.

Віктор Шако, нап’явши на голову налобний ліхтар (такий самий, як у Сьоми, подумав Левко, а придивившись, зрозумів, що то і є Семенів налобник; схоже, ревізію в їхніх речах проводили всім гарнізоном, і кожен брав собі, що хотів), примостився біля згасаючого вогню й узявся за книгу — хорор-роман Мелісси Марр «Хранителі могил»[123].

Підбадьорений загуслою темрявою, Левко підійшов до багаття та присів навпочіпки біля пілота. Віктор, цілковито поглинутий книгою, не зреагував.

— Джейсон сказав мені, що ви з України, — несміливо почав хлопець.

Пілот з неохотою відірвався від «Хранителів могил».

— Він сказав неправду.

— Але…

— Я не з України. Мої батьки з України.

— А… — багатозначно витиснув Левко. Пом’явся, пом’явся та заговорив знову: — Ви розмовляєте українською?

Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі ще? — й рубонув:

— Ні, — і перегорнув сторінку.

Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, проте несподівано його погляд примерз до рук пілота, в яких той тримав розгорнуту книгу. Попервах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осягнув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця розпитувати далі.

— Звідки ваші батьки?

Віктор закрив книгу й поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, та пілот довго мовчав, у задумі спостерігаючи, як витанцьовують вогненні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів.

— Із Броварів… це під Києвом, знаєш?

«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»

— Знаю, — сказав українець.

— Батько мав родичів у штаті Айдахо. 1963-го, під кінець Хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився 1972-го, тому не вважаю себе українцем.

— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж на нього чекаємо?

— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздиться до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстанцями чи торговцями коксом. Має з’явитися завтра.

— Це щось аж таке важливе, що він ризикує вами всіма?

Пілот пирхнув.

— Аби ж то! Подався до Іки[124], заліз у якийсь барліг і трахає свою подружку… котрусь із них.

Левко смикнув бровою, показуючи, що здивований.

— А ти що гадав? — прискалив око Віктор Шако. — Типу, бос поперся на зустріч із президентом Перу домовлятися про поставки золота? — чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав Джейсона, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, щоб заповнити баки й напакувати вантажем багажний відсік. Але бос вважає по-інакшому, часом ми зависаємо на добу, а то й на дві. — Віктор розгорнув «Хранителів», показуючи, що збирається повернутися до читання, й наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше…

XCVII

Ґрем Келлі повернувсь із плантації таким виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним трапилося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого розказувати. Навіть якби хотів, однаково не ризикнув би переповісти, що вдруге спускався до підземелля та що його там бачили.

Левка не було, тож Сатомі засинала в обіймах мулата.

Уранці наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знову повели на кокаїнову плантацію, Сатомі подалася на кухню до Марко, а Семен, практично повністю позбувшись страху, на півдня щез у підземеллі. Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, якого перестрів у галереях.

Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудні, вим’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше після довгої зими. Він майже не говорив, нікого не підколював і проспав більшу частину польоту над Андами.

Мі-17 торкнувся колесами посадкового майданчика на верхній терасі