Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

на перемовини двох своїх найбільших ворогів? Він довів їх до ворожнечі між собою ще до кінця дня, а згодом вони знищили війська один одного в бою, і він зміг заявити про перемогу над обома, не завдавши жодного удару. Розумієш, він знав, що в Ардліка вродлива дружина...

Джезаль відкинувся назад на возі. Взагалі-то, Баяз уже розповідав йому цю історію, та говорити про це, здавалося, було безглуздо. Правду кажучи, йому сподобалося слухати її вдруге, та й не міг він знайти собі кращого заняття. У монотонному гудінні низького голосу старого було щось заспокійливе, особливо тепер, коли сонце почало пробиватися крізь хмари. Йому навіть рот майже не болів — треба було тільки ним не ворушити.

Тому Джезаль лежав, відкинувшись на мішок соломи, повернувши голову вбік і злегка погойдуючись у такт рухам воза, та стежив за тим, як повз нього пропливає земля. Стежив за вітром у траві. Стежив за сонцем на воді.

Крок за кроком

ест заскреготів зубами, видираючись угору схилом, що замерзав.

Його пальці, занімілі та кволі, тремтіли відчіпляння за студену землю, за обледеніле коріння дерев, за холоднючий сніг, аби втриматись. Губи в нього потріскались, із носа безупинно текло, а ніздрі були страшенно натерті. Саме повітря вгризалося йому в горло та кусало легені, а тоді з неприємним хрипом виходило хмарками назовні. Вест замислився, чи не було рішення віддати свій плащ Ладіслі найгіршим у його житті. Мабуть, так, вирішив він. Звичайно, після рішення взагалі рятувати цього самозакоханого гівнюка.

Навіть тренуючись перед Турніром по п’ять годин, він і не здогадувався, що може так стомитися. Порівняно з Тридубою лорд-маршал Варуз здавався майже сміховинно м’яким керівником. Веста щоранку розштовхували до світання, а потім майже не дозволяли відпочивати, поки світло не згасало остаточно. Північани всі до одного були машинами. Дерев’яними людьми, що ніколи не втомлювались і не відчували болю. Від їхнього немилосердного темпу Вестові боліли всі м’язи. Він був укритий синцями та подряпинами від сотні падінь і підйомів. Його ноги в мокрих чоботях натерлися до пухирів. А ще нікуди не дівалася знайома пульсація в голові, що відтворювала ритм натужних ударів його серця, неприємно змішуючись із пекучим болем від рани на голові.

Холод, біль і втома — це вже було кепсько, та ще гіршим було гнітюче почуття сорому, провини та невдачі, що душило його на кожному кроці. Його послали разом із Ладіслою, щоб він не допускав катастроф. Результатом стала катастрофа майже незбагненного масштабу. Перерізано цілу дивізію. Скільки дітей лишилося без батьків? Скільки дружин — без чоловіків? Скільки батьків — без синів? Якби він тільки зміг зробити більше, казав він собі втисячне, стискаючи знекровлені руки в кулаки. Якби він тільки зміг умовити принца лишитися за рікою, всі ці люди, можливо, не загинули б. Скільки загиблих. Він не знав, жаліти їх чи заздрити їм.

— Крок за кроком, — пробурмотів він собі підноса, видираючись схилом.

На це можна було дивитися тільки так. Досить міцно зціпивши зуби та зробивши вдосталь кроків, можна дістатися куди завгодно. Крок за кроком, із болем, із утомою, замерзаючи, з відчуттям провини. А як інакше?

Ледве вони доповзли до вершини пагорба, як принц Ладісла гепнувся біля коріння якогось дерева, як він робив щонайменше раз на годину.

— Полковнику Вест, прошу!

Він ловив повітря ротом, а його дихання клубочилося довкола опухлого лиця. На його блідій верхній губі виблискували дві доріжки зі шмарклів, достоту як у малої дитини.

— Я більше не можу йти! Скажіть їм... скажіть їм, хай зупиняться, пожалійте мене!

Вест вилаявся собі під носа. Північани вже й без того були роздратовані й дедалі менше намагалися це приховати, але, подобалося це йому чи ні, Ладісла все одно був його командиром. І, звичайно, спадкоємцем престолу. Вест аж ніяк не міг наказати йому підвестися.

— Тридубо! — прохрипів він.

Старий воїн похмуро озирнувся через плече.

— Краще не проси мене зупинитися, хлопче.

— Ми мусимо зупинитися.

— Ради мертвих! Знову? У вас, південців, ні краплі витримки! Не дивно, що Бетод вас так покоцав. Якщо ви, засранці, не навчитеся ходити ладом, він покоцає вас іще раз, не сумніваюся!

— Будь ласка. Тільки на хвильку.

Тридуба гнівно зиркнув на принца, що розтягнувся внизу, та з огидою захитав головою.

— Ну, гаразд. Можете посидіти хвилинку, якщо після цього будете швидше ворушитись, але не звикайте до цього, чуєте? Ми не пройшли й половини відстані, яку маємо пройти сьогодні, щоб залишатись попереду Бетода.

На цьому він подався геть, аби кричати на Шукача.

Вест сів навпочіпки, поворушив занімілими пальцями на ногах, склав задубілі руки ківшиком і подмухав у них. Йому хотілося розтягнутись, як Ладісла, та він знав із гіркого досвіду: якщо перестане рухатись, починати знову буде ще болісніше. Пайк і його донька стояли над ними, навіть не дуже сильно засапавшись. Це було суворим доказом того (якщо це справді треба було доводити), що робота з металом у виправній колонії краще готує до вештання жахливою місцевістю, ніж незмінно легке життя.

Ладісла наче вгадав його думки.

— Ви гадки не маєте, як мені зараз важко! — випалив він.

— Звісно, що ні! — огризнувся Вест, якому майже урвався терпець. — Вам же ще треба тягати на собі мій плащ!

Принц кліпнув, а тоді опустив погляд на мокру землю, беззвучно ворушачи щелепними м’язами.

— Ви маєте рацію. Вибачте. Я, звісно, усвідомлюю, що завдячую вам життям. Розумієте, я до такого не звик. Геть не звик. — Він поскуб обтріпані та брудні вилоги плаща й винувато хихотнув. — Мати завжди казала мені, що людина повинна за будь-яких обставин зберігати гарний вигляд. Цікаво, що вона подумала би про це.

Утім, Вест відзначив, що він не запропонував повернути плаща.

Ладісла згорбив плечі.

— Мабуть, мені слід узяти на себе частину провини в усій цій історії.

Частину? Вестові захотілося почастувати його якоюсь частиною свого чобота.

— Я мав послухати вас, полковнику. Я знав від початку. Обережність — найкраща політика на війні, так? Це завжди було моїм девізом. Я дозволив тому дурневі Смундові вмовити себе на необачні дії. Він завжди був ідіотом!

— Лорд Смунд віддав своє життя, — пробурмотів Вест.

— Шкода, що він не віддав його на день раніше — може, ми б не втрапили в цю халепу! — У принца злегка затремтіли