Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

довіру. Абсолютну довіру. Я довіряю тобі на тисячу відсотків. Ми граємо в покер п’ятнадцять років — пригадуєш, ті нісенітниці про землетрус? Якщо навіть усі дороги перекриють, ми зможемо грати в покер по телефону!

Шеллі кивнув.

— І знаєш що? Це аж ніяк не нісенітниці! Я щиро вірю, що ми єдина покерна команда у світі, яка могла б це зробити. Я довіряю тобі й іншим хлопцям навіть із заплющеними очима! Шеллі, ти маєш зі мною попрацювати! Чорт забирай, під час підготовки до національного чемпіонату я триматиму тебе на тенісних кортах так довго, що з будь-якої іншої роботи тебе просто звільнять!

Шеллі пристав на його пропозицію. Зарплата була та сама, що й на попередній роботі — шістдесят тисяч доларів на рік плюс комісійні. Але це було не все. Віллі хотів захистити гру в покер — і бути певним, що Шеллі й надалі до них долучатиметься.

— Пригадуєш ту яхту за мільйон доларів? Кілька разів я добряче на ній розважився, але не на мільйон. Граючи в покер, я отримую значно більше задоволення, навіть і порівнювати не варто. Якби мені довелося від чогось відмовитися — від яхти чи покеру, — той човник лишився б у минулому. Я хочу, щоб гра тривала й не припинялася, як це й було раніше. Маю зізнатися, що дві останні гри були так собі, бо там не було тебе. Твоє місце зайняв Діллон, а він такий напружений і так міцно тримається за свої карти, що й королеви плачуть. А в дев’яти випадках із десяти просто скидає карти, не чекаючи на флоп.[27] Нудьга та й годі! Із гри поволі витікає життя. Варто втратити такого хлопця, як ти, — і все починає розвалюватися. Шеллі, я хочу знати (звісно, це залишиться між нами), що тобі потрібно для того, аби продовжити грати?

Шеллі розповів про свій покерний рахунок на сорок тисяч доларів, який дозволяв йому залишатися у грі протягом п’ятнадцяти років. За його словами, він грав би й далі, якби не ті кляті карти, що змусили його програти все. Віллі одразу запропонував йому цю суму як безвідсотковий відновлювальний кредит на наступні десять років, про який Норма і гадки не мала б.

Шеллі завагався.

— Нехай це буде своєрідний аванс, — запропонував Віллі.

— Гм… — не поспішав відповідати той.

Віллі все зрозумів і відразу запропонував кращий варіант, який не ставив би під загрозу їхні дружні стосунки.

— Маю для тебе кращу пропозицію, Шеллі. Віднімемо десять тисяч від твоєї офіційної зарплати — Нормі ти озвучиш ту суму, яка залишається. Я дам тобі аванс — сорок тисяч доларів, які ми заховаємо на офшорному рахунку на Багамах. А за чотири роки ти вже зі мною розрахуєшся. У будь-якому випадку твої комісійні будуть вищі, аніж офіційна зарплата.

Отак Шеллі й виграв на перегонах. І отримав нову роботу. І довічний квиток на покер. Тепер навіть Норма не заперечуватиме переваги гри з серйозними діловими людьми. «Оце так день!» — думав Шеллі після розмови, чекаючи на свій виграш біля двадцятидоларового віконечка. Майже ідеальний! Щоправда, була в ньому ложка дьогтю: чому вони не поговорили минулого тижня? Чи принаймні сьогодні вранці? «Тоді я стояв би біля стодоларового вікна з купою банкнот у руці! 8,80! Чорт забирай, нічогенький кінь!»

* * *

Маршал прибув до «Avocado Joe’s» трохи завчасно. То було казино з великою неоновою вивіскою та лискучою червоною «Mazda Miata» з відкритим верхом, що стояла у вітрині біля входу, — швейцар пояснив, що то заохочувальний приз, який розіграють наступного місяця. Зробивши десять-п’ятна­дцять кроків у глиб густої завіси сигаретного диму, Маршал швиденько роззирнувся навсібіч, а тоді так само швидко повернувся до своєї машини. Він мав аж надто ошатний вигляд, а останнє, чого йому хотілося б, — це привертати до себе увагу. Найкращі гравці «Avocado Joe’s» мали на собі теплі куртки у стилі каліфорнійських золотошукачів.

Маршал зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись прочистити легені, а тоді сів за кермо й від’їхав у найтемніший куток яскраво освітленого паркувального майданчика. Переконавшись, що його ніхто не бачить, Маршал заліз на заднє сидіння, зняв краватку й білу сорочку, відкрив свою спортивну сумку та дістав звідти куртку від спортивного костюма. Все одно не те — вона не пасувала до начищених черевиків і темно-синіх штанів. Він привертатиме до себе значно менше уваги, якщо перевдягнеться повністю. Тож Маршал дістав кросівки та спортивні штани, у яких грав у баскетбол, і почав перевдягатися, ховаючи своє обличчя від двох жінок, які припаркувалися поряд і присвистували, зазираючи в його автівку.

Він дочекався, поки вони підуть геть, глибоко вдихнув чисте повітря і повернувся до казино. Величезний зал був розділений на дві ігрові кімнати, в одній із яких грали в західний покер, а в іншій — в азійські азартні ігри. У західній кімнаті він побачив п’ятнадцять столів у вигляді підків, облямованих зеленою тканиною та освітлених розкішними люстрами, — підробки у стилі «Tiffany». Довкола кожного столу розташовувалися десять місць для гравців та одне для дилера в центрі. У трьох кутках кімнати Маршал помітив автомати з кока-колою, а в четвертому — гральний автомат, ущерть заповнений дешевими ляльками та м’якими іграшками. Чотири монети по двадцять п’ять центів дозволяли спробувати дістати один із призів за допомогою величезних щипців. Маршал не бачив таких автоматів ще з часів, коли був дитиною і гуляв дерев’яними доріжками Атлантик-сіті.

За всіма столами грали в «техаський голдем». Ігри відрізнялися виключно розмірами дозволених ставок. Маршал піді­йшов до столу з п’яти- і десятидоларовими ставками і зупинився за спиною одного з гравців, зазираючи в його карти. Він прочитав буклет, що його дав йому Шеллі, тож загалом зрозумів, що й до чого. Кожен гравець отримував дві закриті карти. Відтак п’ять спільних карт викладалися на стіл відкрито: три відразу («флоп»), дві інші окремо — «четверта» і «п’ята вулиця».

Загальна сума ставок була чимала. Маршал наблизився до столу, аби краще все роздивитися, аж раптом до нього підійшов піт-бос.[28] Дасті, білявий чолов’яга з сигарою, схожий на Алана Ледда, не потребував тренінгів із впевненості в собі — він рішуче наблизився до Маршала й оглянув його з голови до п’ят, звернувши особливу увагу на його баскетбольні кросівки, що не пропускали повітря.

— Здоров був, — звернувся він до Маршала, — ти що тут робиш? Відпочиваєш?

— Дивлюся, — відповів Маршал, — і чекаю на свого друга. Невдовзі він з’явиться, і ми теж зіграємо.

— Дивишся? Жартуєш, чи що? Гадаєш, ти можеш просто стояти й дивитися? А як, по-твоєму, на це мають реагувати гравці? Розумієш, ми дбаємо про комфорт кожного клієнта! Як тебе звати?

— Маршал.

— Гаразд, Маршале, як будеш готовий грати, підходь до мене, і я запишу тебе в чергу. Зараз усі столи зайняті.

Він пішов геть, але раптом повернувся й усміхнувся:

— Раді тебе бачити, «шерифе». Без жартів. Ласкаво просимо до «Avocado Joe’s». Якщо тобі спаде на думку щось зробити (і байдуже що), поки ти не почав грати… не роби цього. Спочатку підійди до мене. А як хочеш спостерігати, то йди туди, — Дасті кивнув на віддалений зал за скляною стіною, — чи в азійську кімнату. Там точаться справжні баталії, тож є на що подивитися!

Після того Дасті пішов геть, і Маршал почув, як він звернувся до одного з дилерів, який саме встав з-за