Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

— Він хоче дивитися! Ти таке бачив? Дивно, що не припхався з камерою!

Почуваючись повним ідіотом, Маршал непомітно повернувся до залу й почав спостерігати. У центрі кожного столу на десять гравців сидів дилер в уніформі закладу — темних штанях та яскравому квітчастому жилеті. Щокілька хвилин гравець-переможець простягав йому фішку і, перш ніж покласти її до внутрішньої кишені жилета, дилер голосно стукав нею по столі. Маршал зрозумів: то була своєрідна традиція — сигнал для менеджера залу, що дилер кладе до кишені власні чайові, а не гроші казино. Звісно, то був архаїзм, адже ігри за столами фіксували на камеру, аби уникнути зайвих проблем. Попри те, що Маршал не був сентиментальним, йому сподобався цей маленький реверанс «Avocado Joe’s» у бік традицій — у цьому гамірному храмі, де поклонялися матеріальним цінностям, він просто-таки впадав у вічі.

Під час кожної роздачі карт для техаського голдема троє з десяти гравців мали почергово робити ставки. Дилер ділив фішки на три купки: одна залишалася на столі, другу він опускав у прорізь на столі — то була оплата послуг казино, а третю включали в джек-пот. Згідно з оголошенням на стіні, джек-пот міг отримати гравець, якому вдалося побити фул-хаус із тузів з десятками. Джек-пот становив близько десяти тисяч доларів, і значну частину цієї суми забирав переможець та той, хто мав другу за величиною комбінацію, але певну суму ділили й між іншими гравцями. Щодвадцять хвилин дилер мав право на перерву і на його місце сідав інший працівник. Маршал помітив, що гравці, яким таланило, давали дилеру додаткові чайові у вигляді фішок.

Маршал закашлявся і спробував відігнати дим від свого носа. Те, що він прийшов до казино в спортивному костюмі, було смішно, адже це був справжній храм хвороб. Усі відві­дувачі мали поганий вигляд. Його оточували жовтуваті, похмурі обличчя. Більшість гравців перебували в казино вже десять-п’ятнадцять годин поспіль. Усі невпинно курили. Зі стільців звисали складки плоті особливо гладких відвідувачів. Дві офіціантки анорексичної статури бігали туди-сюди, обмахуючись тацями; кілька гравців мали при собі кишенькові вентилятори, які стояли перед ними на столах і відганяли дим; дехто жадібно запихався їжею просто-таки під час гри — сьогодні фірмовою стравою були креветки з желеподібним соусом з омара. Дрес-код був невимушеним і водночас дивним: Маршал помітив чоловіка з довгою сивою борідкою, який взув турецькі шльопанці із гострими закрученими носами та червону феску; траплялися й гравці у важезних ковбойських черевиках і величезних капелюхах-стетсонах; один гравець прийшов у японському матроському костюмі 40-х років. Тут можна було побачити й «синіх комірців» у робочому одязі, а також кількох жінок старшого віку в акуратних сукенках 50-х років, застебнутих аж до шиї.

За всіма столами точилися розмови виключно про гру. Цієї теми нікому не вдавалося уникнути. За одним столом хтось теревенив про лотерею, що її організував штат Каліфорнія. За іншим гравець розважав своїх сусідів розповіддю про кінні перегони в Ель-Каміно, переможцем яких стала конячина, яка фінішувала на трьох ногах — із коефіцієнтом ставок дев’яносто до одного. Маршал помітив чоловіка, який намагався віддати своїй супутниці пачку скручених банкнот зі словами: «Пам’ятай: що б я не робив — благав, погрожував, сипав прокльонами, ридав, байдуже що, — шли мене під три чорти, бий по яйцях, застосовуй прийоми карате… Але в жодному разі не давай мені ці гроші! Це наш відпочинок на Карибах. Біжи звідси, лови таксі та їдь додому! Ще один кричав на менеджера, щоб той увімкнув настільний хокей «Sharks». У приміщенні було понад десять телевізорів, які транслювали баскетбольні матчі. Довкола них купчилися відвідувачі, які зробили свої ставки на результати матчів. Скидалося на те, що ставок тут просто не уникнути.

Маршалів «Rolex» показував за п’ять восьму. Невдовзі тут мав з’явитися містер Меррімен, і Маршал вирішив зачекати на нього в ресторані казино, маленькій задушливій кімнаті з величезним баром із масиву дуба. Усі скляні елементи декору були підробками під «Tiffany» — люстри, попільнички, скляні вітрини, панелі. В одному кутку кімнати стояв більярдний стіл, довкола якого зібралися напружені глядачі — вони вже зробили ставки на «вісімку».

Як і повітря, їжа була напрочуд нездоровою. Маршал не знайшов у меню жодного салату; він проглянув його кілька разів, намагаючись знайти найменш шкідливу для здоров’я страву. Коли ж він поцікавився, чи можуть тут приготувати парові овочі, офіціантка-анорексичка тільки здивовано кинула: «Га?» Ще одне «Га?» він отримав у відповідь на своє запитання про олію, яку використовували під час приготування креветок та соусу з омара. Врешті-решт він замовив ростбіф без підливи та тонкі скибочки помідорів із зеленим салатом. Маршал їстиме м’ясо вперше за багато років, але принаймні знатиме, що потраплятиме йому до рота.

— Агов, доку, як ся маєте? Привіт, Шейло, — мовив Шеллі, пославши офіціантці повітряний поцілунок, — принеси мені те саме, що й доку. Він знається на гарних стравах. Але не забудь підливу.

Шеллі нахилився до сусіднього столу, щоб потиснути руку чоловікові, який переглядав програму кінних перегонів.

— Джейсоне, маю для тебе такого коника! Дербі вже за два тижні — у Дель-Марі, тож готуй грошенята. Завдяки мені розбагатієш так, що й нащадкам нічого не бракуватиме. Поговоримо пізніше, зараз маю владнати одну справу з приятелем.

«Це його стихія», — подумав Маршал.

— Бачу, ви сповнені ентузіазму, містере Меррімен. Турнір був вдалим?

— Найбільш вдалий з усіх. Ви бачите перед собою чоловіка, який став переможцем парного турніру! Авжеж, доку, мене переповнює ентузіазм — і все це завдяки тенісу, моїм друзям і вам.

— Отже, містере Меррімен…

— Тс-с-с, доку. Жодних «містерів Мерріменів». Тут це не вітається, тож забудьте про такі звертання. Виключно «Шеллі». «Шеллі» і «Маршал», гаразд?

— Гаразд, Шеллі. Отже, час перейти до справи. Ви хотіли провести своєрідний інструктаж, чи не так? Маю сказати, що завтра з самого ранку на мене чекатимуть пацієнти, тож я не можу затримуватися тут надовго. Пригадуєте, про що ми домовлялися: дві з половиною години, сто п’ятдесят хвилин — і я забираюся звідси.

— Ясно. Тоді почнімо.

Маршал кивнув, ретельно обрізав усі шматочки жиру зі свого ростбіфа, поклав його на хліб, накрив тонкими скибочками помідорів і прив’ялим листком салату, полив кетчупом і взявся жувати, доки Шеллі змальовував план їхніх подальших дій.

— Ви ж прочитали той буклет про техаський голдем?

Маршал знову кивнув.

— Добре. Тоді ви фактично готові до гри. Мені треба, щоб ви володіли інформацією і не привертали до себе зайвої уваги. Я не хочу, щоб ви зосереджувалися на власних картах і не хочу, аби ви грали: маєте виключно спостерігати за мною. Скоро звільняться місця за столом зі ставками по двадцять-сорок доларів. Ось як усе буде: ставки почергово роблять три гравці, на кожну роздачу. Один із них ставить п’ять доларів — це «бат», який належить казино, себто оплата за оренду столу та послуги дилера. Наступний гравець — «сліпий» — ставить двадцять доларів, а третій — «подвійний сліпий» — десять. Второпали?

— Це означає, що гравець, який поставив двадцять доларів, може побачити флоп без додаткової ставки?

—