Читати книгу - "Перлини української класики"

мовляв, їжте й холодну й нетривну.

– А де ж я вiзьму свiжої? – сказав отаман. – Не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?

– А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої працi за цiле лiто.

– Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! – сказав насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.

Микола схопився з мiсця i крикнув:

– Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. Це справдi знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.

– Ти, Миколо, бунтуєш менi усiх забродчикiв, бо їх намовляєш. Для таких намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз своєю намогою, напитуй собi деiнде хазяїна.

Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи не бiйка.

– Пусти! – кричав Микола, посатанiвши од злостi.

– Ба, не пущу! Яке право ти маєш зо мною биться, – кричав отаман, – ти менi не пригонич i не хазяїн. Тут моя воля волить.

– Ти думаєш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких панiв, як ти! – крикнув Микола з злiстю й смикнув з рук дрючка так, що обшмульгав отамановi руки.

Отаман кинувся навтiкача. Надворi наймит гарманував пшеницею, тягаючи волами колодку чи вал по розкиданих i розв’язаних снопах. Отаман перескочив через вал, через розв’язь i побiг поза волами. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю i тiльки через це не достав отамана дрючком по спинi. Отаман побiг кругом хати, а Микола погнався за ним навздогiнцi. Отаман вскочив у сiни й запер дверi засовом.

– Не виходь же з хати, бо вб’ю! – гукав Микола, гуркаючи кулаком у дверi та торгаючи дверi за клямку.

Отаман знав Миколинi норови i справдi заперся в хатi та й не виходив, доки Микола не лiг спати.

Микола вдосвiта забрав свої манатки й пристав до другої ватаги.

Отамановi було шкода Миколи. Вiн служив йому дуже добре, працював i падкував щиро коло роботи, помагав навiть в господарствi й був добрим крилашем. На другу весну вiн пiшов до Миколи, перепросив його гарненько; i вони помирились i запили сварку й мир могоричем. Микола знов вернувся до Ковбаненкового куреня.

Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало грошей. Вiн поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з Вербiвки все втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато їх тинялось по сахарнях, багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi, Микола стрiчався з вербiвцями i затягав їх до Ковбаненкової ватаги. Вiн розпитував про Нимидору, про свiй ґрунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан. Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей i почав їздить скрiзь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив вiн i вернув до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.

Вiн пам’ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло те мiсце, де його вдарила мужича рука.

В той час в Акерманi настав становий, родом з Київщини, знайомий i навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце, вiн забрiв аж на Бассарабiю i досвiдчивсь, що в забродських ватагах багато вербiвських втiкачiв. Становий налетiв несподiвано з полiцiєю й на Ковбаненкiв курiнь, похапав багато вербiвцiв i мiж ними й Миколу, їх усiх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, поїхав до Одеси, а потiм i до Акермана. В його душа стрепенулась од пихи. Вiн був ладен втратить пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над Миколою. Бжозовський поїхав до Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.

Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув мiсяць. Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi з рушницями на плечах привели на суд десять вербiвцiв. Вони вгледiли свого пана й поопускали голови. Один Микола смiливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього свої здоровi очi й, здається, був ладен з’їсти Миколу очима.

Перед судом стояло десять чоловiка бурлак. То не були тi обiдранi, замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здоровi високi люди, повбиранi в гарну одежу. Мiж усiма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рiвним станом i гордим, смiливим поглядом. Його не зiгнула недоля й тяжка неволя. Його брови i вуса чорнiли, а голова вже нiби снiгом припала. Виски й тiм’я ще чорнiли й лиснiли, i тiльки нiби бiлим пилом припали, а сивина обхопила його голову, нiби бiлим вiнком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Вiн став високий та поставний чолов’яга з дужими руками, з широким станом. На його мiцних руках було видно нiби дротянi напруженi жили. З-пiд густих низьких брiв блищали невеликi темнi гордi очi. Вид в його був смiливий. Чорнi довгi вуса висiли, як двi гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Нi один пружок лиця не ховався десь всередину; тiльки очi лежали глибоко в ямках, нiби поховались десь пiд бровами, й виглядали звiдтiль i розумно, й хитро, й смiливо, й гордо, та все дивились скоса вбiк, нiби казали, що вони нiкому не ймуть вiри. Iншi бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, нiби вони побачили свою смерть, що пiдняла над їх головами залiзну замашну косу.

– Як вас звуть? – спитав суддя в Миколи.

– Я Iван Посмiтюх, – промовив Джеря неохоче низьким голосом, нiби з домовини.

– Вiн зветься Микола Джеря! – крикнув Бжозовський, не втерпiвши, i заблищав своїми сiрими круглими витрiшкуватими очима.

– Якого ти вєроiсповеданiя? – питав далi суддя по-великоруськiй.

– Бассарабського, – сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й думаючи, що вiн його питає про губернiю.

– Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? – питав далi суддя.

– Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.

– Та не про те мова мовиться. Якої ти вiри? – питав суддя вже сердито.

– Якої ж я вiри… християнської, такої, як i люди, – сказав Микола.

– Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?

– Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я родом з Кривди. Батько мiй звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.

– Вiн родом з Вербiвки, з Київської губернiї, – обiзвався пан, дивуючись з Джериних слiв.

– Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона знаходиться i до якого пана належиться, – тихо обiзвався Микола.

– Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як двадцять год, – сказав пан.

– Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, – гордовито сказав Микола, – я не волоцюга й не пройдисвiт.

Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.

– А вас як звуть? – спитав вiн у другого чоловiка.

– Я Грицько Посмiтюх.

– Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?

– Я його син, – сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi додолу. Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.

– А вас як звуть? – обернувся суддя до третього бурлаки.

– Я Карпо Посмiтюх, – обiзвався чоловiк несмiливо.

– Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? – спитав суддя.

– Я Iванiв брат, – неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм похиливши голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.

Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п’ятого. I тi назвали себе синами Миколи Джерi.

– Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! – промовив суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi