Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

цим зі своєрідною впертістю, до якої схильні вдаватися жінки, коли не почуваються під захистом своїх спідниць. Згодом, коли Аґата, наполовину вдягнувши сукню, а наполовину зашпортавшись у ній, покликала Ульріха на допомогу, сталася нова пригода. Поки він порався коло застібок у неї на спині, вона — без сестринських ревнощів, ба більше, навіть якось аж задоволено — збагнула, що він чудово розуміється в жіночому одязі, й сама жваво поверталася туди й сюди, як того й вимагав характер цього процесу.

А Ульріха, що нахилився до трепетно-ніжної й усе ж таки пругкої шкіри її плечей і зосереджено, з почервонілим чолом клопотався незвичним ділом, охопило на диво приємне відчуття, яке навряд чи можна було визначити словами, бо тоді довелося б сказати, що тіло його було однаковою мірою збентежене й тим, що поруч із ним жінка, й тим, що поруч ніякої жінки нема. А втім, так само легко можна було сказати, що Ульріх, хоч і не мав сумніву в тому, що твердо стоїть на ногах, водночас відчував, немовби витягується із самого себе, так ніби щойно дістав у цілковиту власність іще одне тіло, багато доладніше.

Тому коли він випростався, то першими його словами до сестри були:

 — Тепер я знаю, хто ти. Ти — моє себелюбство!

Це пролунало, може, й досить дивно, але він висловив справді те, що його хвилювало.

 — У певному розумінні мені завжди бракувало справжнього себелюбства, такого глибокого в багатьох людей, — пояснив він. — А тепер воно — чи то через якусь помилку, чи то так судила доля — замість мене самого вочевидь втілилось у тобі! — просто додав він.

Того вечора це була його перша спроба відзначити сестрин приїзд яким-небудь висновком.

25. Сіамські близнюки

Згодом того самого вечора він повернувся до цієї теми ще раз.

 — Мені, щоб ти знала, — почав він розповідати сестрі, — не властивий певний вид себелюбства — таке собі ніжне ставлення до самого себе, природне, здається, для більшости людей. Не знаю, як пояснити це якомога краще. Я міг би, приміром, сказати, що завжди мав коханок, з якими ніколи не знаходив спільної мови. Вони були ніби ілюстрації до несподіваних моїх ідей, карикатури на мій настрій, тобто, по суті, лише приклади моєї нездатности мати природні взаємини з людьми. Уже це свідчить про те, як людина ставиться до самої себе. Власне, я завжди знаходив собі коханок, які мені не подобались…

 — О, щодо цього ти маєш цілковиту рацію! — перебила його Аґата. — Якби я була чоловіком, то не відчувала б жодних докорів сумління через те, що поводилася б із жінками казна-як. Я б теж бажала їх лише через своє недбальство і з подиву.

 — Правда? Дуже мило з твого боку!

 — Жінки — кумедні паразити. Життя чоловіка вони ділять разом із собакою. — Аґата заявила про це без будь-якого морального обурення. Очі в неї були заплющені, вона відчувала приємну втому, рано лягла, й Ульріх, прийшовши сказати їй на добраніч, побачив, як сестра лежить на його місці в ліжку.

Але це було те саме ліжко, де півтора дні тому лежала Бонадея. Мабуть, тому Ульріх знов і завів мову про своїх коханок.

 — Але цим я хотів лише нагадати про свою нездатність до бодай трохи обґрунтованих взаємин із самим собою, — ще раз промовив він, усміхнувшись. — Якщо мене й може щось зацікавити, то це — ланка певного взаємозв’язку, суголосна якій-небудь ідеї. Сам факт я, власне, волів би бачити вже в минулому, в пам’яті; марнувати на нього емоції зараз — це, як на мене, річ малоприємна і до смішного недоречна. Отак стоїть справа, якщо спробувати змалювати тобі себе без поблажливости. А найперша й найпростіша ідея, принаймні замолоду, полягає в тому, що ти — мерзотник, якого світ іще не бачив, але очікував. Та коли тобі вже за тридцять, це минає! — Він на хвилю замислився, потому сказав: — Ні! Про себе розповідати дуже важко! Адже я, власне, мав би сказати, що жодної постійної ідеї ніколи не тримався. Така мені не траплялася. Ідею треба було б любити, як жінку. Раювати, коли повертаєшся до неї. І вона завжди в тобі! І ти шукаєш її в усьому, крім себе! Таких ідей я ніколи не знаходив. З так званими великими ідеями в мене завжди були стосунки, як у чоловіка з чоловіком. Можливо, і справедливо званими так. Я не вважав, що народжений підкорятися, вони спонукали мене скидати їх і ставити на їхнє місце нові. Так, мабуть, саме ці ревнощі привели мене в науку, закони якої люди шукають спільно й також не вважають непорушними! — Він знову примовк і засміявся — чи то із самого себе, чи то зі своєї розповіді. — Та хай там що, — споважнів він, — але я, не пов’язуючи з собою жодної ідеї чи пов’язуючи з собою будь-яку, помалу забув, як треба по-справжньому сприймати життя. Багато глибше воно хвилює мене, по суті, тоді, коли я читаю про нього в романі, де його підпирає яка-небудь концепція. Та коли я збираюся жити ним в усій його ґрунтовності й повноті, воно щоразу починає здаватися мені вже застарілим і по-старомодному детальним, а щодо ідей — відсталим. І я не думаю, що тут справа в мені. Адже більшість людей нині не відрізняються одне від одного. Щоправда, багато хто дурить сам собі голову тим, нібито життя дарує йому страшенно велику радість, — це так, як ото учнів молодших класів учать перестрибувати через квітничок, приховуючи за цим певний намір, і діти це відчувають. Насправді вони здатні так само спокійнісінько заподіяти одне одному смерть, як і щиро поладнати між собою. Адже наш час, безперечно, не сприймає серйозно подій і пригод, якими він переповнений. Коли вони стаються, то викликають схвильованість. Але тоді вони одразу спричиняють і нові події, таку собі кровну помсту подій, необхідність проказати всі літери абетки від «б» до кінця, тому що вже сказано «а». Але в таких подіях нашого життя менше життя, ніж у книжці, тому що їх не пов’язує ніякий сенс.

Так казав Ульріх. Навмання. То з таким настроєм, то з таким. Аґата не відповідала; очей вона все ще не розплющувала, проте всміхалася.

Нарешті Ульріх промовив:

 — Уже й не пригадую, про що я