Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

тобі розповідав. Схоже, повернутися на початок мені вже не пощастить.

Вони хвилю помовчали. Ульріх міг пильніше придивитися до обличчя сестри, незахищене поглядом її очей. Воно лежало перед ним латкою голого тіла, як лежать жінки, коли збираються гуртом у жіночій купальні. Природний жіночий цинізм, залишений без охорони, цинізм цього видовища, не розрахованого на чоловіка, все ще справляв на Ульріха незвичний вплив, хоч і давно вже не такий глибокий, як у перші дні їхньої першої зустрічі, коли Аґата відразу наполягла на своєму сестринському праві розмовляти з ним по змозі без жодних сентиментальних манівців, позаяк він для неї, мовляв, — не такий самий чоловік, як решта. Ульріх пригадав, як у дитинстві жахавсь і воднораз чудувався, коли бачив на вулиці вагітну жінку чи матір, котра годувала дитину груддю; тоді таємниці, старанно приховувані від хлопчика, зненацька невимушено й випукло проступали на сонці. І, мабуть, рештки таких вражень він носив у собі ще довго-довго, бо раптом у нього зринуло таке відчуття, немовби тепер він цілком їх позбувся. Те, що Аґата була жінка й у своєму житті вже, певно, дещо побачила, йому уявлялося чимось приємним і вигідним; у розмові з нею не потрібно було стежити за собою так, як у розмові з молодою дівчиною; ба більше, йому видавалося зворушливо-природним те, що з дорослою жінкою, коли брати моральний бік, усе простіше. Крім того, він відчував потребу взяти її під захист і за що-небудь віддячити їй яким-небудь добром. Він поклав собі зробити для неї все, що тільки в його змозі. Він навіть вирішив підшукати їй нового чоловіка. І ця потреба чинити добро майже непомітно для нього повернула йому втрачену нитку розмови.

 — Наше себелюбство, мабуть, зазнає змін у період статевого визрівання, — несподівано сказав він. — Адже тоді такий собі луг ніжности, де ми доти гралися, йде під косу, і з нього виходить корм для одного досить певного інстинкту.

 — Щоб корова давала молоко! — грубо і з гідністю, але не розплющуючи очей, докинула після невеличкої паузи Аґата.

 — Авжеж, усе це між собою, мабуть, пов’язане, — промовив Ульріх і повів далі: — Отож у нашому житті настає такий момент, коли воно втрачає майже всю свою ніжність, і вона зосереджується на тому одному-єдиному пункті, який потім так і лишається нею перевантажений. Чи не здається й тобі, що це — те саме, коли б повсюди на землі стояла жахлива засуха, а десь в одному-єдиному місці безперестанку лив дощ?!

 — Мені здається, в дитинстві я так любила своїх ляльок, як ніколи в житті не любила жодного чоловіка, — відповіла Аґа-та. — Коли ти поїхав, я знайшла на горищі коробку з колишніми своїми ляльками.

 — І що ти з ними зробила? — поцікавився Ульріх. — Роздарувала?

 — Кому б я їх дарувала? Я влаштувала їм у грубі кремацію, — відказала вона. Ульріх пожвавішав:

 — Коли я згадую про свою ранню-ранню пору, то мені хочеться сказати, що тоді між внутрішнім і зовнішнім світами майже не було поділу. Коли я намагався навкарачки до чого-небудь доп’ястися, воно летіло до мене на крилах; а коли ставалося що-небудь важливе для нас, то хвилювалися не лише ми — закипали навіть самі речі. Не хочу стверджувати, що в таких випадках ми були щасливіші, ніж згодом. Адже тоді ми ще не належали самі собі; нас, по суті, ще не було взагалі; особистий стан кожного з нас іще не був чітко відмежований від стану світу. Це звучить дивно, але все ж таки це правда, якщо я скажу, що наші почуття, наші бажання, та й самі ми не були ще цілком у собі. Ще дужче здивує, коли я з таким самим правом скажу: ще не цілком від себе відійшли. Адже якщо сьогодні ти, вважаючи, що цілком належиш собі, як виняток раптом спитаєш себе, хто ти, власне, така, то зробиш саме таке відкриття. Ти завжди бачитимеш себе збоку, немовби яку-небудь річ. І виявиш, що за одних обставин ти злишся, а за інших — сумуєш, як ото, буває, пальто в тебе один раз мокре, а іншим разом — аж парке. Спостерігай скільки завгодно, а зазирнути тобі пощастить лише в те, що позаду тебе, не далі, і в жодному разі не в те, що в самому тобі. Роби що завгодно, а ти однаково лишатимешся поза собою, і винятки з цього становлять лише ті нечисленні моменти, коли про тебе можуть сказати: «Він вийшов із себе». Щоправда, ми, повироставши, вже маємо змогу винагородити себе тим, що при будь-якій нагоді, коли це нам приємно, дозволяємо собі подумати: «Я є». Ти бачиш автомобіль, і тобі якимсь чином невиразно спливає на думку: «Я бачу автомобіль». Ти кохаєш чи сумуєш і бачиш, що кохаєш чи сумуєш ти. Але в повному розумінні немає ні того автомобіля, ні твого суму, ні твого кохання, ані цілком тебе самого. Вже немає нічого цілком такого, яким воно було колись у дитинстві. Усе, чого ти торкаєшся — аж до самісінького твого нутра, певною мірою застигає, щойно тобі вдається стати «особистістю», і зостається лише огорнена винятково й суто зовнішнім буттям, примарна, туманна ниточка самовпевнености й похмурого себелюбства. Що тут не так? Складається враження, немовби щось можна ще повернути! Адже ніхто не стверджуватиме, нібито маленький хлопчик відчуває що-небудь не так, як дорослий чоловік! Я не маю на це жодної остаточної відповіді, хоч яка-небудь окрема думка з цього приводу в мене й знайшлася б. Але я вже давно дав відповідь на це тим, що розлюбив отакі «Я є» й отакий світ.

Ульріхові було приємно, що Аґата слухала його не перебиваючи, бо він не очікував відповіді від неї так само, як і від самого себе, й був певен, що потрібної йому відповіді наразі не дав би ніхто. Проте в нього ні на мить не зринало побоювання, що те, про що він казав, виявиться для неї надто складним абощо. У своїх розмислах він не вбачив філософування й навіть не вважав, що завів мову на якусь незвичайну тему; так термінологічні труднощі не стають на заваді якому-небудь юнакові — а саме його Ульріх і нагадував у цій ситуації — вважати все простим, коли він з кимось іншим, хто його під’юджує, обмінюється вічними запитаннями: «Хто ти такий? Я — ось хто». Впевненістю, що сестра здатна зрозуміти кожне його слово, Ульріха наснажувала її присутність, а не