Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

Він знову зробив паузу, потім говорив далі:

— Так, починаючи з того дня, в мені сиділа людина, якої я не знав. Я вдавався до всіх моїх ліків: монастир, вівтар, праця, книги. Все марно! О, якою порожнечею дзвенить наука, коли ти, сповнений пристрасті, у відчаї б'єшся об неї головою! Чи знаєш ти, дівчино, що відтоді я невпинно бачив між книгами і собою? Тебе, твою тінь, образ променистого видіння, який одного дня постав передо мною у просторі. Але цей образ уже не був світлий, він був похмурий, темний, зловісний, як чорне коло, що довго стоїть перед очима необережного, коли він глянув просто на сонце.

Не маючи сили втекти від нього, я завжди чув, як твоя пісня бринить у моєму мозку, я завжди бачив, як твої ніжки танцюють на моєму молитовнику, я завжди відчував, як уночі уві сні твоя тінь ковзає по моєму тілу, я захотів знову тебе побачити, доторкнутися до тебе, дізнатися, хто ти, чи така ти, як той ідеальний образ, що залишився в моїй уяві від тебе, і, можливо, розбити мрію дійсністю. В усякому разі я сподівався, що нове враження зітре попереднє, бо воно стало нестерпним. Я шукав тебе, я побачив тебе знову. Горе! Побачивши тебе вдруге, я хотів бачити тебе тисячу разів, я хотів бачити тебе завжди. Тоді — як же ж утриматися на цьому пекельному схилі? — тоді я перестав належати собі. Другий кінець нитки, яку демон прив'язав до моїх крил, він прив'язав до твоєї ніжки. Я став тинятись і блукати по вулицях, як ти. Я очікував на тебе в підворіттях. Я підстерігав тебе на перехрестях вулиць, я вистежував тебе з висоти своєї башти. Кожного вечора я повертався все більш зачарований, усе більш заворожений, усе більш охоплений відчаєм, усе більш безумний.

Я дізнався, хто ти, — циганка, гітана [148], зінгара [149]. Як було сумніватися в чаклунстві? Слухай, я сподівався, що судовий процес визволить мене від чарів. Колись відьма заворожила Бруно Аста; він наказав її спалити і зцілився. Я знав про це. Я хотів випробувати цей засіб. Я спочатку подбав, щоб тобі заборонили танцювати на паперті Собору богоматері, сподіваючись, що забуду тебе, якщо ти не приходитимеш. Ти не зважила на заборону. Ти знову прийшла. Потім у мене з'явилася думка вкрасти тебе. Якось уночі я спробував це зробити. Нас було двоє. Ми вже схопили тебе, коли з'явився цей мерзенний офіцер. Він визволив тебе. З цього почалося твоє, моє і його нещастя. Нарешті, не знаючи більше, що роби-ти і як бути, я доніс на тебе в духовний суд! Я думав, що зцілюся, як Бруно Аст. Я також думав підсвідомо, що вирок віддасть тебе мені; що у в'язниці я наздожену тебе, заволодію тобою; що тоді ти не втечеш від мене, що ти досить довго володіла мною, щоб і я міг тобою оволодіти. Коли робиш зло, роби його до кінця. Безумством було б спинятися на півдорозі. Вершина злочину таїть у собі якийсь безумний екстаз. Священик і чаклунка можуть злитися в насолоді на оберемку соломи і в темниці!

Отже, я доніс на тебе. Саме тоді я лякав тебе при зустрічах. Змова, яку я задумав проти тебе, гроза, яку я збирав над твоєю головою, виривалися в мене у погрозах і спалахах. Однак я все ще вагався. Мій задум був жахливий, і це примушувало мене відступати.

Може, я б відмовився від нього; може, моя страшна думка висохла б у моєму мозку, не давши плода. Я гадав, що від мене залежатиме, про-довжувати чи припинити цей процес. Проте всяка лиха думка невблаганна і прагне свого здійснення; там, де я вважав себе всемогутнім, фатум був сильніший за мене. На жаль! На жаль! Це він заволодів тобою. Він кинув тебе під жахливі колеса тієї машини, яку я підступно збудував… Слухай. Я підходжу до кінця.

Якось одного чудового сонячного дня я бачу, як проходить повз мене мужчина, що вимовляє твоє ім'я і сміється при цьому, а в його очах виблискує хтивість. Прокляття! Я пішов за ним. Ти знаєш, що було далі.

Він замовк. Дівчина змогла лише вимовити:

— О мій Феб!

— Не вимовляй цього імені! — вигукнув священик, міцно схопивши її за руку. — Не вимовляй його! О нещасні ми! Це ім'я нас занапастило. Чи, точніше, ми занапастили одне одного, скоряючись незрозумілій грі фатуму. Ти страждаєш, еге ж? Тобі холодно, ти сліпнеш у мороці, тебе оточують мури темниці, але, можливо, ти ще маєш якесь світло в своїй душі, нехай навіть твоє дитяче кохання до цього нікчемного, який грався твоїм серцем! А я сам у собі ношу в'язницю. У моїй душі зима, крига, відчай! У моїй душі — ніч!

Чи знаєш ти, скільки я вистраждав? Я був присутній на твоєму процесі. Я сидів на лаві суддів. Так, під одним з цих священицьких каптурів я звивався від пекельних мук. Коли тебе привели, я був там; коли тебе допитували, я був там. О вовче лігво! Це був мій злочин, це я споруджував шибеницю, яка повільно зводилася над твоєю головою. При появі кожного свідка, при кожному доказі, при обороні я був там, я міг перелічити кожен крок на твоєму скорботному шляху. Я був і там, де цей лютий звір… Ох! Я не передбачав тортур! Слухай, я пішов за тобою до ка-тівні. Я бачив, як тебе роздягали, як тебе напівголу схопили мерзенні руки ката. Я побачив твою ніжку, — я віддав би ціле царство, щоб один-єдиний раз поцілувати її і померти, — ту ніжку, якою я б радо дозволив розчавити собі голову; я бачив, як її затиснули в жахливому чоботі, що перетворює ногу живої істоти на криваве місиво. О нещасний! У той час, коли я на це дивився, у мене під сутаною був кинджал, яким я бороздив собі груди! Коли ти крикнула, я встромив собі його в тіло, а при другому твоєму зойкові він досяг би мого серця! Дивись! Мені здається, що рани ще кривавлять.

Він розгорнув сутану. І справді, його груди були подряпані, немов пазурами тигра, а на боці зяяла досить широка рана, яка ще кривавила.

Ув'язнена з жахом відсахнулась.

— О дівчино, зглянься на мене! — промовив священик. — Ти вважаєш себе нещасною? Та ні! Ти не знаєш, що таке нещастя! Кохати жінку! Бути священиком! Бути їй осоружним! Кохати з усією пристрастю душі; відчувати,