Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

вуаль. Яка вона вродлива, струнка, шкіра у неї біла, а очі голубі і ніжні-ніжні. Ось вона скинула плащ, професор простягнув їй дермографічний олівець, і молоденька дівчина нахилилася над Раффаеллою. Руки у дівчини ледь тремтіли, коли вона заголила груди пацієнтки.

Раффаелла заплющила очі, соромлячись своєї убогої груді, на яку дивилися зараз стільки молодих чоловіків, що з’юрмилися біля столу. На серце їй лягла холодна рука дівчини.

— Прискорене серцебиття… — відразу сказала синьйорина Орліц, забираючи руку. Говорила вона з виразним іноземним акцентом.

— Давно ви в лікарні? — спитав професор.

Раффаелла відповіла, не розплющуючи очей, лише її повіки нервово затрепетали:

— Тридцять два дні. Я майже одужала.

— Перевірте, чи нема у хворої шумів у серці, — провадив професор, простягаючи студентці стетоскоп.

Раффаелла відчула холодний доторк приладу до грудей, потім почула, як синьйорина відповіла:

— Шумів нема… Сильне серцебиття.

— Зробіть перкусію, — звелів професор.

При першому ж легкому ударі Раффаелла відвернулася, міцно зціпила зуби і ледь розплющила очі. Але одразу ж вона їх заплющила, насилу стримуючи ридання. Час від часу студентка припиняла перкусію, студент, що стояв поряд, виймав зі склянки з водою олівець і простягав його синьйорині Орліц; легенько натиснувши на грудь середнім пальцем, дівчина проводила олівцем коротку лінію. Раффаелла, яка, поки її вистукували, лежала, затамувавши подих, тільки тепер наважилась нарешті глибоко зітхнути.

Чи скоро край цим тортурам? А Ріккардо все ще стоїть біля вікна… Чому професор не покличе його? Не звелить глянути на зображення її серця? Хай і він подивиться на її жалюгідну, висхлу з його вини грудь, яку його білява подруга поступово розкреслює олівцем.

Нарешті студентка закінчила перкусію. Тепер вона з’єднала між собою всі лінії, завершуючи загальний малюнок. Раффаеллі кортіло глянути на точне зображення свого серця, але їй забракло сил і, не втримавшись, вона розридалася.

Професор одіслав її в палату і роздратовано наказав старшій сестрі викликати іншу хвору, не таку істеричку й дурепу, як ця.

Докори старшої сестри Раффаелла стерпіла спокійно. Влігшись на свою вбогу постіль, вона з дрожем нетерпіння чекала, коли студенти підуть з конференц-залу.

Чи Ріккардо, минаючи палату, хоч поглядом шукатиме її? Ні, ні! Яке їй тепер до цього діло? Вона навіть голови не підведе. Та й нема чого йому на неї дивитись. Що вона звелася, від неї лишилася одна тінь, він уже знає. Більше їй нічого не треба.

Тремтячими руками вона натягла на лице простирадло і довго лежала так, ніби мертва.

Цілих три дні, до самої виписки, Раффаелла Озімо старанно стежила за тим, щоб малюнок у неї на грудях не стерся.

Вернувшись до своєї убогої кімнатки, вона підійшла до маленького люстерка, дістала вигостреного ножа, притисла колодкою до стіни і ввігнала його в самісіньке серце, яке мимовільна суперниця намалювала їй на грудях.

© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.

Як заведено у порядних людей

1

Синьйорина Сільвія Ашенсі приїхала до Рима просити про переведення її з Перуджі, де вона викладала в середній школі. Вона готова працювати де завгодно, навіть на Сардінії, навіть на Сіцілії. В Рим Сільвія звернулася по допомогу до молодого депутата парламенту Марко Верони. Колись Верона був улюбленим учнем її безталанного батька, професора перуджійського університету, славетного фізика, що загинув рік тому від вибуху в лабораторії.

Знаючи, чому вона хоче виїхати з рідного міста, Верона, безперечно, допоможе їй, використавши весь свій вплив, що його він так швидко здобув у парламенті.

Верона справді зустрів її не лише гречно, а й зі щирою прихильністю. Навіть згадав про те, як студентом загощав до покійного професора і, коли пам’ять його не зраджує, бачив іноді і її. Авжеж! Вона була тоді ще зовсім дівча, а вже секретарювала у батька.

Від цього спогаду синьйорина Ашенсі вся спаленіла. Дівча? Отакої! Їй уже тоді чотирнадцять минуло… А скільки було на той час вельмишановному депутатові Вероні? Двадцять, щонайбільше двадцять один рік. О, вона могла б зараз повторити до слова все, про що вони говорили тоді з батьком.

Гай-гай, він вельми шкодує, що не продовжив дослідницької роботи, на яку надихнув його професор Ашенсі; потім, помітивши, що на згадку про батька синьйорина не змогла стримати сліз, він щиро її підбадьорив. І, щоб надати більшої ваги своїй рекомендації, молодий депутат зголосився особисто провести її до міністерства освіти («Ах, вона завдає йому стільки клопоту!» — «Ні, ні, він неодмінно піде з нею»).

Та як це нерідко буває літньої пори, в міністерстві всі пішли у відпустку. Верона знав, що ні міністра, ні його заступника немає в Римі, але не сподівався, що не застане ні начальника департаменту, ні навіть начальника відділення. Довелося йому задовольнитися розмовою з секретарем першого класу, кавалером Мартіно Лорі, який один вів справи всього департаменту.

Цього Лорі, найсумліннішого урядовця, любили і начальники, і підлеглі: його усмішка, погляд, рухи сповнені щирості й доброти, костюм охайний, білизна білосніжна.

Депутата Верону він зустрів вельми поштиво і навіть зашарівся від задоволення. Його тішив цей візит не лише тому, що Марко Верона, безперечно, рано чи пізно стане його, Лорі, начальником, а й тому, що вже чимало років захоплювався чудовими промовами депутата в парламенті. Потім, обернувшись, щоб глянути на синьйорину, доньку, як він уже знав, славетного перуджійського професора, кавалер Лорі знову щиро зрадів.

Лорі тільки трохи за тридцять, і він одразу помітив, що в синьйорини Сільвії Ашенсі така чудна манера розмовляти: її очі сяяли якимсь дивовижним зеленкуватим світлом і ніби засилали слова глибоко в душу співрозмовника. В її мові проступав світлий і гострий розум, якийсь владний дух. Але поволі впевненість і ясність думки щезали, Сільвія нітилась, її миле личко заливалось рум’янцем. Невдовзі вона з прикрістю помічала, що її слова і доводи більше не справляють враження, бо співрозмовник забував про все, зачарований її вродою. І тоді на її личку, що пашіло від збентеження і втіхи, бо її жіночі чари мають таку владу (сама ж вона не докладала до цього зусиль), ясно відбивалась розгубленість. Але захоплена посмішка зачарованого співрозмовника мимоволі змушувала і її посміхатися. Сердито труснувши головою і знизуючи плечима, Сільвія замовкала. А потім додавала, що вона просто не вміє розмовляти, не може нічого до пуття пояснити.

— Ну що ви! Навпаки, мені здається, ви чудово пояснили суть справи, — поквапився запевнити її кавалер Мартіно Лорі.

І він пообіцяв шанованому Вероні зробити все, щоб догодити синьйорині. А воднораз стати в пригоді і йому, депутатові!

Через два дні Сільвія Ашенсі вже сама прийшла