Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 132
Перейти на сторінку:
до міністерства. Вона одразу примітила, що рекомендації їй більш не потрібні. І сказала навпростець, що поїхати з Рима вона не може, не може — та й край. За ці три дні вона обходúла все місто і навіть не притомилася. Вона милувалася самотніми віллами в затінку кипарисів, мальовничими й мовчазними парками Авентіно та Челіо, врочистими й трагічними руїнами та старовинними вулицями, як от віа Аппіа, прозорістю прохолодного Тібру… Словом, вона закохалася в Рим і хоче переведення сюди. Неможливо? Чому неможливо? Ах, це дуже важко зробити! Годі бо вам! Треба тільки дуже захотіти… Навіть учителькою молодших класів не можна? Дарма! Він мусить піти їй назустріч. А то їй доведеться щодня оббивати пороги. Вона від нього не відчепиться! Адже призначити її в молодші класи неважко! Отже…

Одначе все склалося інакше.

Після шести-семи таких візитів якось пообіді кавалер Мартіно Лорі вийшов з міністерства, вельми святково вдягнений, і попрямував до Монтечіторіо[35] — просити аудієнції в депутата Верони.

Чекаючи, поки секретар запросить його до Верони, він схвильовано озирав свої рукавички, носаки лакованих черевиків, підсмикував манжети.

Увійшовши до кабінету, Мартіно Лорі, аби приховати своє збентеження, завзято почав розтлумачувати депутатові Вероні, що його «протеже» вимагає неможливого.

— Моя «протеже»? — перебив його молодий депутат. — Яка така «протеже»?

Він, Лорі, вельми шкодує, що вжив, звісно, без злого помислу таке слово, яке допускає… атож, хибне тлумачення, але він мав на увазі синьйорину Ашенсі.

— Ах, синьйорину Ашенсі? Тоді це справді моя «протеже»! — урвав його Верона, посміхаючись, і цим ще дужче спантеличив сердешного Лорі. — Я й забув, що рекомендував вам її, і відразу не здогадався, про кого це ви збираєтеся говорити зі мною. Мені дуже дорога пам’ять про славетного професора, батька синьйорини і мого вчителя, і дуже хотілося б, що і ви, кавалере, взяли синьйорину Сільвію під свою опіку, саме під опіку, і неодмінно вволили її прохання — вона того заслуговує.

Тож він, Лорі, саме й прийшов поговорити про це. Перевести її до Рима просто неможливо. Якщо це не видасться нескромним, то він хотів би знати справжню причину, чому це… чому синьйора вирішила покинути Перуджу.

Та, бачте, причина не з приємних. Дружина професора Ашенсі, жінка багата й розбещена, зрадила його і зійшлася з таким самим негідником, як і вона сама. Вона прижила з коханцем двох-трьох дітей. Професор Ашенсі забрав, звичайно, свою доньку-одиначку, а дружині відписав усе майно. Великодушний, але геть непрактичний, професор Ашенсі сяк-так перебувся, життя його било з усіх боків. Він усе купував книжки, гори книжок і прилади для своєї лабораторії і ніяк не міг втямити, чому його платні не вистачає на потреби такої маленької родини. Щоб тата не так смутили постійні нестатки, синьйорина Ашенсі сама пішла вчителювати. О, скільки знадобилося терпіння і стійкості, щоб жити так, як ця дівчина жила до батькової смерті. Але вона пишалася, і недарма, батьковою славою. Вона могла сміливо протиставити цю славу материній безсоромності. Та після трагічної батькової загибелі, лишившись убогою безпорадною сиротою, вона не могла більше жити в одному місті зі своєю багатою і ницою матір’ю. Оце і весь її життєпис.

Мартіно Лорі був розчулений цією оповіддю (а втім, історія синьйорини Сільвії розчулила його ще до того, як він почув її з уст такого багатонадійного депутата), на прощання він дав слово зробити все можливе, аби винагородити дівчину за злидні, страждання і за таку дивовижну відданість батькові.

Ось так синьйорина Сільвія Ашенсі, що їхала до Рима домагатися переведення, знайшла тут… чоловіка.

2

Зате їхнє шлюбне життя, принаймні перші три роки, було не життям, а нещастям, бурею.

В полум’ї перших днів Мартіно Лорі був ладен спалити самого себе. Зате від Сільвії йому перепадало небагато тепла. Коли пригас вогонь, у якому горять, зливаючись в одне душа і тіло, він побачив, що жінка, котра здавалася часткою його самого, зовсім інша, ніж він мріяв.

Словом, Лорі зрозумів, що Сільвія його не кохає, вона й до шлюбу з ним спала ніби в якомусь дивовижному сні. І ось настало пробудження: гірке, похмуре, тоскне.

Хто знає, що їй примарилося в тому сні?

Згодом Лорі збагнув, що Сільвія не тільки не кохала його, а й не могла кохати, такі різні на вдачу вони були. Їм навіть не давалося притертись одне до одного. Якщо він, кохаючи Сільвію, ладен був рахуватися з її буйною вдачею і незалежним духом, то вона не любила чоловіка і не хотіла поважати ні його поглядів, ні його звичок.

— Які там погляди! — люто кричала вона. — Ти ніяких поглядів мати не можеш, мій любий! Ти людина без нервів…

Який зв’язок мали нерви з поглядами? Сердега Лорі тільки дивом дивувався. Либонь, Сільвія вважала його бездушним і холодним, бо він усе мовчав. Але ж мовчав він, аби запобігти чварам! Тепер він замкнувся в розпачі, змирившись з крахом своєї чудової мрії: прожити життя з турботливою і ніжною подругою в чистенькому кубельці в мирі і згоді.

Найбільше Лорі вражало, як дружина тлумачила кожний його вчинок, кожне слово. Іноді йому починало здаватися, що він і справді не такий, за якого себе мав, що він просто не помічав усіх своїх недоліків і вад, що їх тепер ставила йому на карб дружина.

Досі він завжди йшов прямо, ніколи не збиваючись на манівці, і тому звик довіряти собі й іншим. А Сільвія, навпаки, змалку бачила зворотний, брудний бік життя і, на лихо, повірила, що все на світі бруд і нема в ньому нічого святого, коли навіть її мати, о Боже, навіть мати… Ох, сердешна Сільвія, її можна зрозуміти й простити за те, що вона бачила чорне там, де було біле, і часто бувала несправедлива до нього. Та що ближче він зі своєю делікатністю намагався підійти до неї, прищепити їй віру в життя й переконати в протилежному, то дужче вона лютилася й огризалася.

Трохи вдячності, якщо не любові, — оце й усе, чого йому треба від неї. Зрештою це ж він, Лорі, вирвав її з нестатків і злиднів, дав їй дім і сім’ю! Так ні, навіть ніякісінької вдячності. Сільвія була горда, самовпевнена, гадала, що здатна сама заробити собі на прожиття. За ці три роки не раз Сільвія погрожувала йому, що знову піде вчителювати й покине його. І от одного дня вона свою погрозу здійснила.

Того дня, повернувшись зі служби, Лорі не застав дружини вдома. Вранці вони знову посварилися — через дрібний

1 ... 92 93 94 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"