Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Розділ 20

Минуло вже не менше пів години, а загін головорізів спокійно продовжував трапезу. Теми Грауфігур ватажок забороняв торкатися. Можливо, відчув у Лідії якусь загрозу, а може просто вважав своїх підлеглих розумово обділеними, аби обговорювати плани могутньої відьми. Ті ж в свою чергу мали про що побалакати і почали згадувати облави на відьом та жриць. Це було настільки нестерпно слухати, що Лідія ледве втримувалася, аби не закрити вуха руками. Але не можна. Їй і далі треба було вдавати полонянку, що слухняно сидить біля нерозпаленого каміну та чекає на свою участь.

Раптом один із розбійників закашлявся. За ним другий, третій і так далі. Хтось скочив зі стільця, хтось навпаки повалився на підлогу. Чоловіки начебто сиділи достатньо далеко, але Лідії здавалося, що вона бачить відчай у їхніх очах. І, так, майже всі кидали розлючені погляди убік молодої знахарки. Не витримавши видовища, де у головорізів з рота пішла піна, дівчина відвернулася та нарешті закрила вуха руками. Минуло декілька хвилин, перш ніж Лідія дозволила собі повернути голову. Всі розбійники валялися на підлозі, як розкидані ляльки.

Не зволікаючи, дівчина схопилася на ноги та підскочила до Раймара.

- Як ти це зробила? – поцікавився він, доки знахарка розв’язувала йому руки.

- Олеандра дала мені перстень з отруйним каменем, а щуриха на ім’я Крихта допомогла вкинути у казанок. От і вся історія.

Лідія вказала на невелику білу тваринку, що сиділа поряд та милувалася своїм позолоченим хвостиком. У відповідь Крихта привітливо помахала герцогу лапкою та звернулася до дівчини:

- Мабуть, на цьому моя допомога закінчилася. Маю повернутися до meiner Familie.

- Дякую, бережи себе, - кивнула Лідія.

- Auf Wiedersehen, - Крихта ще раз помахала лапкою і зникла у найближчій шпарині.

Нарешті розв’язавши Раймару руки, дівчина одразу ж взялася роздивлятися його голову.

- Я в порядку, - намагався відмовитися той.

- Авжеж, - іронічно скривилася знахарка. – Бачу я, в якому ти порядку. Скоріше за все в тебе добрячий струс мозку. А ще ти весь гориш.

- Минеться, - відмахнувся відьмолов і з допомогою Лідії підвівся на ноги. – Бував і в гірших халепах. Треба думати, що нам робити далі.

Озираючись навколо, колишні полонені почали шукати свої речі. Сідельні сумки виднілися в дверному отворі, який вів до невеличкого кабінету. Принаймні ним зараз слугувала кімната, заповнена письмовим столом, декількома шафами та кріслами з диванчиком. Все було старе, занедбане та частково понівечене. Але не важко було здогадатися, що тут порядкував Гримало.

Погляд Лідії мимоволі потягнувся до розкиданих тіл і швидко виокремив ватажка. Той лежав ближче всіх. Мабуть, намагався дістатися до знахарки, аби забрати з собою на той світ. Не вдалося.

Дівчина зайшла до кабінету, аби знайти чудодійну мазь, забрану з будиночку Феіри. Чесно кажучи, Лідія не знала, чи допоможе та при струсові мозку, але хоча б прибере гулю на голові. Раптом позад неї почувся шум. Озирнувшись, дівчина побачила чоловіка, що намагався побороти Раймара. Звідки він взявся? Хоча зараз це неважливо, адже в руках розбійника блищав меч, а от герцог не мав жодної зброї.

Сутичка набирала обертів, а стан відьмолова навпаки погіршувався. Лідія бачила, як той почав пропускати тумаки від суперника, а невдовзі ще й дістав поранення у плече. Дівчина хотіла було хоч якось втрутитися, але розбійник невдало замахнувся мечем, через що Раймару вдалося заблокувати меч. Проте суперник добре розумів, що б’ється не на життя, а на смерть. Тому вільною рукою вихопив з-за поясу кинджал та встромив його в живіт герцога.

Коротко скрикнувши, відьмолов все ж таки викрутив руку розбійника, заволодів зброєю і прикінчив його. Тільки після цього дозволив собі обпертися плечем об стіну та повільно повернутися до Лідії. Знахарка вмить опинилася поряд і перехопила долоню чоловіка, що тягнулася до рукоятки.

- Не витягуй! Так буде кровотеча.

- Це вже немає різниці, - хитнув головою Раймар.

- Не вигадуй! – обурилася співрозмовниця і потягла герцога до шкіряного дивану під вікном.

Поклавши пораненого там, вона схопила смолоскип та запалила всі свічки, які змогла знайти. Після чого притягла свої сумки і чисту воду.

- Лідіє, послухай…

- Мовчи! – сердито наказала дівчина, розрізаючи сорочку.

Закусивши нижню губу, вона почала роздивлятися рану. Кинджал увійшов досить глибоко і, скоріше за все, зачепив внутрішні органи. До кімнати залетів Ґудзик. Він всівся на стіл поряд та стурбовано вигукнув:

- Уу-хуу.

- Це не твоя вина, - заперечила Лідія. – Добре, хоч тобі не дісталося від цих гадів.

Пугач перескочив зі стільниці на бильце дивану, за чим притулився головою до руки відьмолова.

- Ту-у-у… Турх!

- Оце так підтримка, - спробував розсміятися Раймар, але майже одразу скривився від болю. – Не вішай дзьоба! Все буде добре. Ти головне бережи Лідію.

- Помовч, - сердилася та. – Ніяких прощальних промов.

Вона вивернула на стіл увесь зміст сумок та намагалася відкласти все, що допоможе в лікуванні. Нижня губа дівчини була вже настільки скусана від нервів, що мала солонуватий присмак крові. Але знахарка не звертала на це уваги.

- Треба продовжити дозор, - зауважив герцог.

- Угуф, - зітхнув Ґудзик і вилетів геть.

- Лідіє, нам треба поговорити, доки я при тямі.

- Потім поговоримо! Зараз я скористаюся маззю і…

- І що? – трохи сердито перебив відьмолов. – Ти добре розумієш, що лезо вона чарівним чином не розпорошить. А якщо витягнути, то я просто стечу кров’ю. Лідіє, все нормально. Я знав, що так буде. Вісса попередила мене.

- Що? – співрозмовниця завмерла з бинтами в руках. – І ти ні разу не сказав мені про це?

- Нащо? – зніяковів Раймар. – Тобі і без того клопоту вистачало. Я б ніколи не змусив тебе вибирати між мною та умовою з богинею.

- Це вже мені вирішувати! – знову сердилася Лідія. Але за цим разом уже на себе. Адже непрохані сльози гарячим градом стікали по щоках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍