Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Слухай уважно, - в голосі герцога з’явилися хрипи. – Скоріше за все Альтеру тримають у фортеці відунів. Якщо поїдеш звідси до скель, то опинишся на березі моря. Справа буде Пік Смерті. Зрозумієш, чому так називають. А коли повернеш вліво, то виїдеш до фортеці. Дорога неблизька, тому з першими променями рушай. Грауфігур чекає своїх головорізів аж післязавтра. В тебе буде елемент несподіванки.

- Раймаре…

- Знайди Ворона. Він швидший за Вуглика і в разі небезпеки заступиться. Я не знаю, як ти справишся з цим, але богині просто зобов’язані допомогти тобі. Інакше я клянуся, що не дам їм спокою за Завісою!

- Раймаре, - Лідія сиділа навколішки перед відьмоловом і тримала його за холодну руку.

Той в свою чергу розмовляв все повільніше та важко хапав ротом повітря. Давши собі хвилину на відпочинок, чоловік продовжив:

- У мене дещо випало з кишені. Ти б могла принести? Лежить у тому вуглі, де я був. Будь-ласка.

Дівчина, витерши щоки рукавом, кивнула та вийшла геть. Проте у вказаному місці було пусто. Витративши декілька секунд на пошуки, вона поспішила назад. Раймар відпочивав, прикривши очі.

- Я нічого не знайшла.

Від герцога не послідувало жодної реакції, тому Лідія буквально підлетіла до нього та провірила пульс. Він був настільки слабким, що склалося враження, наче то були останні удари серця.

- Раймаре, отямся! – знахарка струснула чоловіка за плечі, але марно.

Нерви дівчини здали і вона розревілася сидячи прямо на підлозі. Та свідомість ніяк не могла змиритися з втратою близької людини, тому Лідія вигукнула:

- Ви чуєте мене, богині? Допоможіть! Врятуйте його! Я виконаю все, що скажете. Можемо укласти ще якусь угоду, тільки врятуйте Раймара!

Проте навколо не відбувалося зовсім нічого. Навряд чи хтось з семи сестер-чарівниць збирався відповідати на поклик своєї жриці. Раптом Лідія почула тихий шелест. Здавалося, що він іде з самого повітря, немовби наповнюючи кімнату холодом і змінюючи обриси.

Спочатку почало тускніти світло. Ви коли-небуть бачили, як полум’я стає чорним? От і Лідія до зараз навіть не уявляла, що так може бути. Майже одразу розтанули стіни, а на їх місці повисла чорна павутина. За декілька митей змінилося все, і ось навколо не зруйнований маєток якогось вельможі, а потойбічний прихисток Безодні. До речі, велетенська павучиха теж була тут. Всього лише на відстані метра чи двох. Вона уважно спостерігала за Лідією своїми вісьмома червоними оченятами та шепотіла:

- От ми й зустрілися.

- Як тобі це вдалося? – мляво поцікавилася молода знахарка. – Адже я не сплю.

- Ти так голосно благала про допомогу, так безрозсудно випромінювала силу, що важко було не помітити. Твої богині теж тебе бачать, але ігнорують. А я прийшла. Прийшла допомогти. Погоджуйся.

Лідія завмерла. А от її серце навпаки почало калататися з небувалою швидкістю. Чи варто вислухати чудовисько? А може це просто хитрість?

- Моя Грауфігур набагато могутніша від твоїх богинь. Але ти вже знаєш, - тим часом продовжувала Безодня. Її зелені камені на спині гіпнотично виблискували в темряві. – Вона подарує йому життя. Варто лише приєднатися до моєї хазяйки. Для вас більше не буде жодних кордонів і смертей.

- Я не буду вбивати за наказом твоєї Грауфігур, - занадто невпевненим голосом відізвалася Лідія.

- І не треба. Просто віддай свою силу. Володарка подарує вам з герцогом маєток на краю світу. Ніхто навіть пальцем вас не торкнеться. А головне – Раймар буде жити.

Серце дівчини продовжувало битися об грудну клітку так, наче намагалося вискочити назовні. Від цього у вухах вирував шум крові і було майже неможливо тверезо мислити. А може… Може, це і справді її думки? Може, вона готова погодитися?

- Я… - Лідія ледве не бовкнула «згодна». Але перед очима промайнуло бліде обличчя Раймара, що непорушно лежав на облізлому дивані. Що ж… Нехай цей світ вибачить їй. – Я…ай!

Різкий біль увірвався в мозок дівчини. Перевівши погляд на долоню, знахарка побачила на ній краплі крові. Щось вкусило її. Щось, що зараз знаходилося у реальному світі. У ту ж мить Завіса вижбурнула Лідію у саморобний кабінет Гримала. Поряд сиділа вже знайома біла щуриха та плювалася.

- Oh, meine Liebe! – з полегшенням вигукнула Крихта. – Ти отямилася.

- Це ти вкусила мене? – намагалася зрозуміти дівчина.

- Tut mir leid, bitte, - винувато скривилася тваринка, - але твої очі були чорні. Ти виглядала, як відьма.

- Я намагалася врятувати Раймара! – Лідія сердито вказала на герцога. – А тепер він помер…

- Nein, Nein! – замахала лапками Крихта. – Він ще живий.

- І що? – сердилася далі дівчина. – Богині не відповіли на мої молитви, тільки Безодня.

- Oh, meine Liebe! – злякалася щуриха. – Але є сила могутніша за Добро і Зло. Liebe.

- Я не розумію.

- Der Kuss! – нетерпляче зітхнула Крихта і доторкнулася до своїх тонесеньких вуст. -Як це по-вашому? О, точно! Поцілунок!

Лідія з недовірою покосилася на тваринку й завмерла. Та раптом у пам’яті заворушилися спогади про Еллу, що поцілунком врятувала Леонарда. Нехай це і здається нісенітницею, але ж вони зараз не на Землі. Цвітославія сповнена чарів та чудес. То чому не спробувати?

Навіть не задумуючись, чи справді вона кохає Раймара, Лідія скочила на ноги та припала до вуст відьмолова. Вони були настільки холодні, що дівчині абсолютно не вірилося в успіх. Може Крихта помилилася і герцог вже відійшов за Завісу?

Відсторонившись, знахарка зазирнула в непорушне обличчя Раймара та прошепотіла:

- Ну ж бо! Повернися до мене! Ти маєш жити.

Але ніякого магічного сяйва не з’явилося. Раймар як був схожий на мармурову статую, так і залишився. Лідія з жалем та болем провела по щоці чоловіка, готуючись попрощатися назавжди. В цей момент вії відьмолова здригнулися, а дихання стало більш глибоким.

- Я чую його! Чую! – шоковано вигукнула знахарка.