Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що ти відчуваєш?
– Нічого.
– Біль?
– Нічого.
– Тобі добре?
– Ніяк.
– Ти розумієш, що це за місце, де ти? – наважився запитати Наст, розуміючи, що вже не поверне друга.
– Я тут, на Землі. Але… це наче інша реальність, не знаю… інший світ, певно.
– То ти нічого не відчуваєш?
– Фізично ні… а так… – Захар неначе замислився у моменті. – Відчуваю спокій, Насте.
Хлопець, що стояв посеред вулиці і, з погляду стороннього спостерігача, балакав сам із собою, перебуваючи поруч із шибеником, покивав головою та різко пішов у бік під’їзду. Сава досі лежав на мокрому асфальті та намагався огов-
татись від нового найстресовішого моменту його життя, що стався з різницею в годину.
Наст розумів, що йому потрібно знайти Рудого, тому його звужені зіниці швидко кидалися з боку в бік у пошуках якихось зачіпок. Калюжа крові була перед входом у під’їзд, тому Наст здогадався, що Захара застрелили, коли він виходив звідси. Декілька кульових отворів були на металевих дверях і прямо за ними невелика калюжа крові зібралась у під’їзді. Від калюжі тоненькою цівкою кров тягнулася по сходах, обриваючись на середині прольоту. Наст швидко забіг на другий поверх і побачив виламані двері квартири, в якій жили хлопці. Всередині, окрім бруду від військового взуття, яке потовкло тут все у пошуках невеличкого рудого хлопця, не було нічого особливого, навіть речі залишились на своїх місцях. Наст зупинився і почав думати. «Куди б він міг подітись? Чи не схопили його? Можливо, він побіг на верхній поверх та заповз на дах?» – змінювались питання одне за одним в його голові. Але після ще кількасекундного осмислення цих всіх думок, в голову Наста закралася нова ідея. Він швидко побіг на перший поверх і зайшов у їхню з батьком квартиру. Заповзши під диван, хлопець одразу зрозумів, що, на щастя, його припущення справдилося. Рудий не міг вже контролювати дихання і дихав як 150 кілограмова людина, що піднялася на тридцятий поверх пішки. Наст прибрав дошку, що прикривала схованку і побачив друга, що переляканими баньками витріщився на Наста.
– Наст! – майже заплакав на радощах Даня.
Права рука хлопця була синя від щільно застібнутого ременя біля верхівки плеча. Куля пройшла крізь ділянку плеча на три пальці вищу за лікоть і, судячи з усього, пошкодила якісь важливі судини. Наст допоміг Рудому вилізти зі схованки, доки той намагався видати всю інформацію, плутаючись у словах та дуже нервуючи від цього. Наст слухав краєм вуха. Не можна було гаяти часу – синя рука зовсім не подобалася хлопцю.
– Мені тепер відріжуть руку! – скиглив Рудий. – Це кінець, Насте, мені ніколи не грати в футбол тепер.
– Рудий! В футбол ногами грають, це якщо б я… е-хе, – тягнув Наст, завислого на його плечі Рудого.
Хлопці вийшли з під’їзду і Рудий заволав в паніці:
– Що це таке!? – увів він погляд від Захара, що висів на натягнутій мотузці та досі легенько похитувався у сторони.
– Ходімо, – просто прошипів Наст між зубами, доки Рудий, що висів на ньому, продовжував тремтіти й схлипувати, інколи видаючи звуки скиглення ніби побитий собака.
– Я знав, що його вбили… я знав, але нащо так робити… що за люди вони?
– Вони не люди!
– РУДИЙ! – підскочив з правого боку Сава з червоними від сліз очима і обійняв друга.
– Ай, боляче, Саво! – заскиглив Даня.
Наст передав ношу ліпшому другу, як раптом знову почув за спиною голос Захара:
– Не відправляй мене у Львів, – Яковенко, не розуміючи, похитав головою. – Тіло, моє тіло… не відсилай нікуди його, – тихо шепотів Захар за спиною, в той час як Сава закинув руку Рудого на себе та потягнув його до вулиці. Наст не хотів говорити вголос, щоб хлопці не подумали, що на фоні всього у нього ще й стався розлад психіки. Хлопець просто легенько кивнув головою, в той час як Захар продовжив. – Я хочу залишитися тут… саме тут я вперше відчув, що таке дім і родина, що піклувалася про мене.
Наст гірко посміхнувся і закусив знов губу. Наостанок кивнувши душі свого друга, він пішов наздоганяти хлопців, що повільно просувалися до дороги. Перед останнім гаражем, з якого і досі дивились очі нескінченності, вони зупинилися та сперлися на стіну.
Голова Наста розривалася від безлічі питань та проблем, важливішими з яких були: як дотягнути Рудого до лікарні та скільки в них є часу, перш ніж росіяни розколють Цвіркуна, і він видасть їм місцезнаходження хатинки Федорівни. При будь якому розкладі Яковенко розумів, що багато часу немає ні на те, ні на інше, тому він прийняв складне рішення.
– Потрібно розділитися. Саво, доведи Рудого до лікарні, якоїсь місцевої. Скажи… я не знаю… вигадай щось. Знайшли зброю, гралися з нею і так сталося… – похапцем вигадував Наст, розуміючи, що всі його плани розбиваються вщент, неначе хвиля о кам’яну скелю. – А я піду до Федорівни, відведу їх з Тімурчиком у безпечне місце.
– Я не донесу його, Насте, – примружився спітнілий Сава, що тяжко дихав, пройшовши таким чином кілька десятків метрів. – Потрібно, щоб хтось відвіз.
Раптом мурахи пробігли по спині та шиї Наста. Відчуття якоїсь напруги в потилиці, яке виникало, коли він відчував, що за ним спостерігають. Хлопець повернувся, але побачив лишень два великих ока, в чорних зіницях яких було відображення космосу.
– Рудий, коли це сталось? В тебе хоч якісь є здогадки, як вони вас знайшли?
– Ні… все було як завжди, а-а, – скривився поранений хлопець. Рука була темно-синя і, судячи зі всього, дуже боліла в нього. – Ми прокинулися, сходили купити булочки до чаю до цієї…
– Іванівни.
– Так. Десь годину тому. Вона трохи з нами побалакала… й усе. А, ні, стривай. Там за нами хлопець стояв ще. Такий русявенький. Невисокий на зріст. У нього ще такі… трохи шрами на обличчі є, – дихання Наста почало прискорюватись, доки Рудий детально описував Діму. – Ну, він нормальний хлопець, пожартував з нами, сказав, що часто нас тут бачить, і запитав чи не знімаємо ми випадково хату… «з поганою репутацією», – якось так він сказав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між світами, Ілля Попенко», після закриття браузера.