Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

губи. — Слухайте, Весте, що, на вашу думку, скажуть про це вдома? Що, на вашу думку, скажуть про мене тепер?

— Гадки не маю, ваша високосте.

Певно, нічого гіршого за те, що вже говорили. Вест спробував притлумити свій гнів і поставити себе на місце Ладісли. Він був такий непідготовлений до труднощів цього переходу, такий безпорадний, такий залежний від інших у всьому. Він був людиною, якій ніколи не доводилося вирішувати нічого важливішого, ніж те, який капелюх одягнути, і яка тепер мусила змиритися зі своєю відповідальністю за тисячі смертей. Не дивно, що він гадки не мав, як із цим бути.

— Якби ж вони тільки не побігли... — Ладісла стиснув кулак і роздратовано вдарив по кореню дерева. — Чому вони не залишились і не дали бою, ці легкодухі падлюки? Чому вони не дали бою?

Вест заплющив очі й постарався не звертати уваги на холод, голод і біль та дати відсіч люті у себе в грудях. Так було завжди. Ледве почавши викликати якусь симпатію, Ладісла бовкав якусь жахливу репліку, через яку Веста знов охоплювала відраза до цієї людини.

— Не можу цього сказати, ваша високосте, — процідив він крізь стиснені зуби.

— Гаразд, — прогримів Тридуба, — ваш час скінчився! Підіймайтесь і не відмазуйтесь!

— Нам що, вже знову вставати, полковнику?

— На жаль, так.

Принц зітхнув і, кривлячись, зіп’явся на ноги.

— Весте, я гадки не маю, як вони можуть так продовжувати.

— Крок за кроком, ваша високосте.

— Звісно, — пробурмотів Ладісла й поплівся між деревами за двома засудженими. — Крок за кроком.

Вест трохи розім’яв зболені щиколотки, а тоді нагнувся, щоб піти слідом, але тут відчув, як на нього впала тінь. Підвівши очі, він побачив, що в нього на шляху став Чорний Доу, загородивши дорогу одним важким плечем. До його вишкіреної пики було не більше фута. Він кивнув на принца, що поволі йшов назад.

— Хочеш, я його вб’ю? — прогарчав він північною.

— Якщо ти торкнешся когось із них!.. — Вест виплюнув ці слова, перш ніж додумався, як їх закінчити. — Я...

— Так?

— Я тебе вб’ю.

Що ще він міг сказати? Він почувався дитиною, що розкидається сміховинними погрозами на шкільному подвір’ї. Страшенно холодному й небезпечному подвір’ї, а хлопчак, якому він погрожує, вдвічі більший за нього.

Але Доу тільки всміхнувся.

— Незлий у тебе норов як на хирляка. Щось ми дуже багато говоримо про вбивства. Ти впевнений, що тобі стане на це відваги?

Вест постарався видатись якнайбільшим, а це було нелегко зробити, стоячи нижче на схилі й зігнувшись від виснаження. Щоби владнати небезпечну ситуацію, треба не показувати страху, хоч як сильно ти боїшся.

— А чому б тобі мене не випробувати?

Його голос здавався жалюгідно слабким навіть йому самому.

— Може, й випробую.

— Дай мені знати, коли настане час. Я б дуже засмутився, якби його пропустив.

— Ой, про це не турбуйся, — прошепотів Доу, повернув голову та сплюнув на землю. — Ти дізнаєшся, що час настав, як прокинешся з перерізаним горлом.

На цьому він подався вгору багнистим схилом, досить повільно, щоб показати, що йому не страшно. Вест шкодував, що не може сказати те саме. Коли він посунув серед дерев слідом за іншими, його серце важко билося. Уперто проплентавшись повз Ладіслу, він наздогнав Катіль і пішов у ногу з нею.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Бувало й гірше. — Вона оглянула його з голови до ніг. — А ти як?

До Веста раптом дійшло, який вигляд він, швидше за все, має. На забрьохану форму він натягнув старий мішок із вирізаними дірками для рук, а зверху застебнув пасок, за який просунув важкий меч, що бив його по нозі. На нижній щелепі, що стукала зубами, свербіла наполовину відросла борідка, а ще йому здавалося, що його обличчя, швидше за все, забарвлене в яскраво-рожевий і трупно-сірий кольори. Він засунув руки собі під пахви й невесело всміхнувся.

— Мерзну.

— Воно й видно. Може, треба було лишити плащ при собі.

Тут він не зміг не кивнути. Позирнувши крізь соснове гілля на спину Доу, він прокашлявся.

— Тебе, бува, ніхто з них не... чіпав?

— Чіпав?

— Ну, розумієш, — незграбно заговорив він, — жінка серед усіх цих чоловіків — вони до такого не звикли. Зважаючи на те, як на тебе дивиться той Доу, я не...

— Дуже шляхетно з вашого боку, полковнику, та я б не стала через них тривожитись. Сумніваюся, що вони підуть на щось більше за погляди, а я стикалась і з гіршим.

— Із гіршими за нього?

— У першому моєму таборі на мене накинув оком комендант. У мене, мабуть, тоді ще не зійшов зі шкіри лоск доброго вільного життя. Щоб добитися свого, він п’ять днів морив мене голодом. П’ять днів без їжі.

Вест поморщився.

— І цього вистачило, щоб він здався?

— Вони не здаються. Я не змогла витерпіти довше ніж п’ять днів. Люди роблять те, що мусять.

— Тобто...

— Те, що мусять. — Вона знизала плечима. — Я цим не пишаюсь, але й сорому не відчуваю. Ні гордістю, ні соромом не прогодуєшся. Я шкодую лише про одне — про ті п’ять днів голоду, п’ять днів, коли я могла добре харчуватись. Люди роблять те, що мусять. Байдуже, хто ви. Щойно ви почнете пухнути з голоду...

Вона ще раз знизала плечима.

— А як же твій батько?

— Пайк? — Вона поглянула на засудженого з обпаленим лицем, що йшов попереду них. — Він людина хороша, але мені не родич. Що сталося з моїми справжніми рідними, я гадки не маю. Мабуть, вони розсіяні по всій Енґлії, якщо досі живі.

— То він...

— Часом, якщо прикидатися рідними, люди поводяться інакше. Ми виручали одне одного. Якби не Пайк, я б, мабуть, досі гамселила по металу в таборі.

— А замість цього ти насолоджуєшся цією чудовою вилазкою.

— Гм. Треба брати те, що дають.

Вона опустила голову й побрела геть між деревами, прискоривши крок.

Вест провів її поглядом. Вона, як сказали б північани, мала відвагу. Її мовчазна рішучість могла б дечого навчити Ладіслу. Вест озирнувся через плече на принца, який елегантно шкандибав крізь багнюку з ображеною гримасою на обличчі. Зітхнув, пихнувши парою. Ладіслі, схоже, вже пізно було чогось учитися.