Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні! Пожадливий погляд, який Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав про їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгла й промовив:

— Я хотів би побалакати з вами насамоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.

— Охоче, — поквапно підвівся Джінгл. — Тут далеко не помандруєш… небезпечно щодо перевтоми..

Парк обмуровано… гарний моріжок… романтично, але не занадто… кожен тебе бачить… родина завжди вкупі… господиня запекло дбайлива… дуже.

— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.

— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича… дядько Том… нічого не вдієш… треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пішов, з вітром, любий сер… останній фрак… не було виходу. Жив коштом чобіт… цілі два тижні. Шовковий зонтик… ручка слонової кості… тиждень… факт… честі, спитайте в Джоба… він знає.

— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості! — скрикнув містер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.

— Правда… — хитнув головою Джінгл. — Заставив… у лихваря… квитанції в мене… дрібні суми… майже нічого… всі шахраї.

— А, — нарешті зрозумів містер Піквік. — То ви, значить, заставили ваш гардероб.

— Абсолютно все… Джоб теж… всі сорочки… то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема… лежу на ліжку… голодую… помираю… Допит… суд., бідний… в'язень., злидні… тихо!., пани присяжні… постачальники в'язниць… спритно роблять… природна смерть… наказ суду… громадський похорон… все гаразд… виставу скінчено… завіса падає.

Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.

— Гарна людина, — сказав Джінгл, стискуючи йому руку й відвертаючи від нього обличчя. — Невдячний собака… пхикаю, як хлопчисько… не можу стриматися… пропасниця… занедужав… голодний. Заслужив, але багато страждав… дуже. — Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.

— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік. — Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?

— Тут, сер, — озвався з сходів Джоб.

Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.

— Тут, сер, — відповів Джоб.

— Ідіть сюди, — сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози. — Візьміть це, сер.

Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.

— Ну, Сем, — промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.

— Ну, сер, — відповів містер Веллер.

— Тепер тут добре, га, Сем?

— Дуже добре, сер, — і містер Веллер зневажливо озирнувся.

— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?

— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.

— А ви принесли речі, про які я вас просив?

Замість відповідати, містер Веллер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.

— Добре, Сем, — сказав містер Піквік І, трохи вагаючись, додав — Слухайте, що я вам говоритиму, Сем.

— Звичайно, сер, — сказав містер Веллер. — Стріляйте, сер.

— Я з самого початку відчув, Сем, — дуже урочисто промовив містер Піквік, — що це місце не для молодого чоловіка.

— Та й не для старого, сер, — зауважив містер Веллер.

— Цілком маєте рацію, Сем, — сказав містер Піквік, — але старі потрапляють сюди через свою власну необачність або довірливість і тягти за собою молодих людей можуть тільки з себелюбства. Для таких молодих людей безперечно краще не лишатися тут Ви розумієте мене, Сем?

— Ні, сер, не розумію, — упирався Сем.

— Спробуйте, Сем, — сказав містер Піквік.

— Гаразд, сер, — відповів по короткій паузі Сем, — гадаю, я бачу, куди ви гнете; а побачивши, куди ви гнете, я думаю, що ви занадто перекручуєте, як сказав один візник хуртовині, що захопила його.

— Бачу, що ви зрозуміли мене, Сем, — проговорив містер Піквік. — Я не хотів би, щоб ви лінувалися тут протягом, може, кількох років, і до того ж вважаю за безглуздя, щоб в'язень Фліта користувався послугами слуги. Сем, на деякий час вам доведеться кинути мене.

— На деякий час? Ви думаєте, сер? — саркастично усміхнувся Сем.

— Так; ні той час, поки я тут сиджу, — відповів містер Піквік. — Плату свою ви, звичайно, діставати, мете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси, — з удаваною веселістю закінчив містер Піквік, — даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.

— Тепер, — не менш урочисто промовив містер Веллер, — слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити про це.

— Я кажу серйозно й вирішив уже все, Сем.

— А! серйозно, сер? — промовив містер Веллер. — Дуже добре, сер. Так і я ж серйозний.

Сказавши це, містер Веллер дуже спритно надів собі на голову капелюх і несподівано покинув кімнату.

— Сем! — гукав на нього містер Піквік. — Сем! Ідіть но сюди!

Та в коридорі перестали вже лунати його кроки. Сем Веллер пішов.

РОЗДІЛ XXXII,

де оповідається, як містер Семюел Веллер потрапив у скруту.

На Португальській вулиці, у високій, погано освітлюваній і ще гірше провітрюваній кімнаті, майже цілий рік засідають, залежно від кількості справ, один, два, три, а то й чотири джентльмени в париках і перед конторками, подібними до тих, якими звичайно користуються в англійських судах. Праворуч від них — місця для адвокатів, ліворуч за загорожею сидять невиплатні боржники, а прямо перед ними — амфітеатр якихсь особливо брудних облич. Джентльмени в париках— комісари суду для невиплатних винуватців. Приміщення, де вони сидять, — самий суд.

Та найцікавіше тут — аторнеї, які сидять за довгим ненакритим столом трохи нижче комісарів. Найвидатнішою професіональною ознакою цих джентльменів є синя торба і хлопець. В цих аторнеїв немає спеціальних