Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

контор. Вони провадять свої справи по трактирних залах і в дворах тюрем, де збираються цілим гуртом і перехоплюють один у одного клієнтів, як візники їздців.

Містер Соломон Пел, один з членів цієї вченої корпорації, був ситий, брезклий, блідий чоловік у сюртуці, що одної хвилини здавався зеленим, а другої — брунатним, з бархатним коміром такого ж хамелеонового кольору. Лоб у нього був низький, обличчя — широке, голова — велика, а ніс — скривлений на один бік, немов природа, обурена поміченими нею природженими особливостями його вдачі, з пересердя вщипнула його за ніс, назавжди лишивши слід від того щипка.

— Я певний, що допоможу йому виплутатися, — сказав містер Пел.

— Ви думаєте? — спитав той, кого хотіли запевнити.

— Безперечно, сер, — відповів містер Пел. — Але якщо він звернеться до якогось підпільного адвоката, я за наслідки не ручуся.

— Аа! — аж роззявив рота його бесідник.

— Ні, не ручуся, — і містер Пел стулив губи, насупив брови і з таємничим виглядом похитав головою.

Місце, де відбувалася ця розмова, — корчма саме напроти суду для невиплатних винуватців, а особа, з якою ця розмова провадилась, — не хто інший, як містер Веллер — старший. Він прийшов сюди підбадьорити й розважити одного свого друга, що подав до суду заяву про визнання його невиплатним винуватцем. Справу мали слухати сьогодні, і містер Веллер у цю хвилину радився з аторнеєм приятеля.

— А де ж Джордж? — спитав старий джентльмен. Містер Пел кивнув головою в напрямку до суміжної зали, і містер Веллер зараз же подався туди, де з півдюжини товаришів по фаху палко привітали його. Невиплатний джентльмен, пройнятий гарячою, але нерозумною пристрастю до орендування поштових станцій, що й посадили його на лід, виглядав зовсім задовільно й заспокоював своє хвилювання креветками й портером.

— Ну, Джордж, — сказав містер Веллер-старший, скидаючи сюртук і сідаючи з властивою йому поважністю.

— Як справи? Все гаразд назовні, все повнісіньке і середині?

— Все гаразд, старий, — відповів невиплатний джентльмен.

— Передав комусь сіру кобилу на схов? — стурбовано спитав містер Веллер.

Джордж, притакуючи, нахилив голову.

— Оце добре, — зрадів містер Веллер. — Сподіваюся, ти віддав і карети?

— Заховав у надійному місці, — заспокоїв його Джордж, відкручуючи голівки шістьом креветкам і ковтаючи їх без ніякого іншого додатку.

— Чудово, чудово! — схвалив містер Веллер. — Завжди треба гальмувати, як з’їздиш з пагорка. А подорожню направлено?

— Баланс, сер, складено так, що до нього не причепишся, — відповів Пел, зрозумівши алегорію слів містера Веллера.

Містер Веллер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:

— А коли ви знімете з нього хомут?

— Він стоїть третім у списку, — сказав містер Пел. — Думаю, за півгодини дійде і його черга. Мій клерк повідомить нас, коли йому треба буде йти до суду.

Містер Веллер, захоплений талантами аторнея, оглянув його з голови до п’ят і почтиво спитав:

— Чого б нам випити, сер?

— А і ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Пел. — Та тільки, слово честі, я не звик до… час ще дуже ранній, я майже що… Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.

Служниця, яка передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелом повну склянку й ретирувалася.

— Джентльмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола. — За успіх вашого друга ! Я не люблю величатися, джентльмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого… Ні і я вже краще мовчатиму. За ваше здоров'я, джентльмени!

Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт візників, які, очевидно вбачали в ньому мало не божество.

— Ну, на чому ж ми спинилися? — спитав правний юрист. — Про що я казав, джентльмени?

— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пел. — Здорово сказано, здорово! Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто… Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер. Гм!

Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.

— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентльмени, — ознайомив містер Пел.

— Честь і слава йому за це, — схвалив містер Веллер.

— Та хіба ж могло бути інакше? — здивувався клієнт Пела.

— Звичайно, інакше й не могло бути, — сказав дуже червоновидий чоловік, що досі не промовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.

В цей момент до кімнати вбіг хлопчик із синьою торбою і сповістив, що починають розглядати справу Джорджа. Почувши таке повідомлення, все товариство прожогом кинулось на вулицю і стало прокладати собі шлях до суду — підготовча операція, що на неї, як вирахувано, треба звичайно від двадцяти п’яти хвилин до півгодини.

Дужий містер Веллер усією своєю вагою увігнався в натовп, сподіваючись так або інак продертися до суду. Успіхи його не дорівнювали його сподіванням, бо він забув зняти свій капелюх, і якийсь невидимий суб’єкт, що по ногах його він завзято товкся, ударом кулака насунув йому головний убір на самісінькі очі. А втім, цей суб’єкт, очевидно, враз покаявся в своїй запальності, бо, невиразно скрикнувши від здивування, втяг старого джентльмена в залу засідань і після гарячого змагання визволив спід капелюха його лице й голову.

— Семі? — скрикнув містер Веллер, діставши змогу впізнати свого визволителя.

Сем кивнув головою.

— Добрий же та ніжний з тебе син, хлопчику! — сказав містер Веллер. — Ач, як налатав боки старому батькові.

— А звідки міг я знати, що це ти? — заперечив син. — Хіба що мусив був здогадатися з ваги твоїх чобіт.

— Правда твоя, Семі,— відразу відійшов старий. — А що ти тут робиш?

Сем докладно переказав свою останню розмову з містером Піквіком.

— Лишатися там самому? Бідолашний! — здивувався Веллер старший. — І не мати поблизу нікого, хто відстоював би його. Це неможливо, Семі. Зовсім неможливо.

— Звичайно ж, неможливо, — погодився Сем. — Я казав це ще перед тим, як прийшов сюди.

— Адже вони з’їдять його живцем, Семі,— бідкався старий.

— Так думаю і я, — сказав Сем. — А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища?

— Ні, не бачу, Семі.

— Ніякого?

— Ніякого. Хіба що, — тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми, непомітно для тюремників, винесемо його зашитого в матраці або переодягнемо старою жінкою та ще напнемо на голову зелений серпанок.

Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.

— Ні,—