Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

ошукати себе цим обуренням: вона знала, що він щовечора об одинадцятій годині виходить зі своєї кімнати і потайці слухає новини у кабінеті. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він був потайний і легкий, мов ельф.

— Йди сама, — сказав він. — Завтра я рано встаю.

— Тату, — жалібно сказала Івіш, — ти ж знаєш, що я не вмію вмикати приймача.

Сергін зареготався.

— Га-га! — сказав він. — Га-га!

— Ти хочеш послухати музику? — поспитався він. — Твоя мати, бідолашка, вже спить.

— Та ні, тату, — люто заперечила Івіш. — Я не хочу слухати музику. Мені хочеться дізнатися, що вони там вирішили з тією війною.

— Ну, то ходімо.

Вона босоніж пройшла за ним до кабінету, й він схилився над приймачем. Його міцні довгі руки так легко поралися біля вмикачів, що в Івіш аж серце защеміло й вона пошкодувала, що минулася їхня близькість. Коли їй було п'ятнадцять років, вони з батьком були нерозлучні, пані Сергіна ревнувала; коли батько водив Івіш до ресторану, то він садовив її на лаві навпроти себе, вона сама обирала собі меню; офіціянти називали її «пані», вона дуже сміялася з того, а батько так пишався нею, і в нього був переможний вигляд. Відлунали останні такти військового маршу, а потім якийсь німець заговорив роздратованим голосом.

— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.

Він глянув на неї з наївним виглядом. «Навмисне він зробив це», — подумалося їй.

— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.

Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово «Krieg», бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.

— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.

— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.

— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?

— Авжеж.

— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?

— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.

— Що? — перепитала Івіш. — А… та звісно ж.

Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.

— І це всі новини?

Пан Сергін вагався.

— Тату!

Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.

— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.

Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:

— Що буде, як вибухне війна?

— Французів розгромлять.

— Тьху! Невже німці увійдуть до Франції?

— Звичайно.

— І дійдуть до Лаону?

— Напевне. Гадаю, вони дійдуть до Парижа.

«Він нічогісінько не знає, — подумала Івіш. — В нього сім п'ятниць на тиждень». Та серце мало не вискакувало їй із грудей.

— Вони захоплять Париж, але ж не зруйнують його?

Вона пошкодувала, що поставила це запитання. Одколи більшовики спалили спалили їхній маєток, батькові скрізь ввижалися катастрофи. Він похитав головою, приплющивши очі.

— Ох! — сказав він. — Ох-ох-ох!

Двадцять третя година тридцять хвилин. То була мертва вулиця, вона потонула в мороці; де-не-де видніли ліхтарні. Вулиця в нікуди, обабіч величезні безіменні мавзолеї. Всі жалюзі опущені, не пробивається ані однісінької стьожки світла. «Це була вулиця Делярю». Матьє перетнув вулицю Сельс, вулицю Фруадво, пройшов проспектом дю Мен й навіть вулицею Ґете; вони скидалися одна на одну: ще теплі, та вже невпізнанні, вже вулиці війни. Щось згубилося. Париж був уже цвинтарем вулиць.

Матьє увійшов у «Дом», бо «Дом» був на цій вулиці. Офіціянт із люб'язною усмішкою заметушився біля нього; це був невисокий парубійко в окулярах, хирлявий і запобігливий. Новачок: його попередники змушували чекати на себе цілу годину, а потім недбало підходили і, навіть не всміхнувшись, приймали замовлення.

— А де Анрі?

— Анрі? — перепитав офіціянт.

— Високий чорнявець із випуклими очима.

— А! Його призвали.

— А Жан?

— Білявий такий? Його теж призвали до війська. Я замість нього.

— Принесіть мені коньяку, — попросив Матьє.

Офіціянт побіг. Матьє примружив очі, потім здивовано окинув поглядом залу. В липні «Дом» не мав чітких меж, він розтікався в ніч крізь шиби і двері, вихлюпувався на бруківку, перехожі купалися в цій сироватці, яка ще тремтіла на їхніх руках і на лівому боці облич водіїв, які стояли посеред бульвару Монпарнас. Ще крок, і ти занурювався в червінь, правий профіль водіїв був червоний: то була «Ротонда». Тепер надвірні сутінки юрмилися біля шиб, «Дом» звівся до самого себе: колекція столиків, лав, шклянок, сухих, покинутих, позбавлених тієї імлистої сяйливости, яка була їхньою нічною тінню. Зникли німецькі емігранти, угорський піяніст, стара американка-пиячка. Де й поділися ті чарівні пари, які трималися за руки під столом і до самісінького ранку говорили про кохання, очі їхні були червоні від безсоння. О ліву руч од нього вечеряв зі своєю дружиною майор. Навпроти мріяла про щось за кавою з вершками маленька повія-аннамітка, за сусіднім столиком капітан їв квашену капусту. Праворуч хлопець у військовій формі притискав до себе жінку. Матьє бачив його раніше, то був учень з Академії живопису, довготелесий, блідий і збентежений; однострій надавав йому лютого вигляду. Капітан звів голову, і його погляд перетнув стіну; Матьє простежив за його поглядом: в кінці був вокзал, вогні, відблиски рейок, люди з землистими обличчями, марні від безсоння очі, вони непорушно сиділи у вагонах, склавши руки на колінах. В липні ми сиділи кружкома під лампами, ми не зводили очей один із одного, жоден погляд не губився. Тепер вони губляться, біжать до Віссембурґа, до Монмеді; поміж людьми багато пустки й пітьми. Вони мобілізували «Дом», учинили з нього предмет першої необхідности: забігайлівку. «Ох, — радісно подумалося йому, — я нічого не впізнаю, ні за чим не шкодую, нічогісінько по собі не залишаю!»

Маленька індокитаянка усміхнулася йому. Вона була гожа, з крихітними рученятами; Матьє вже два роки збирався якось переспати з нею. Якраз пора. Я проведу вустами по її холодній шкірі, вдихну її запах комах і нафталіну, я буду голий і бозна-який під її вмілими пальчиками; в мені є якесь старе рам'я, й воно відімре. Досить лише всміхнутися їй у відповідь.

— Офіціянте!

Підбіг офіціянт.

— Десять франків.

Матьє заплатив і вийшов.