Читати книгу - "Руїни бога"

Лабрадор Боббі нипав кімнатами, розгублений раптовою зміною розпорядку. Розпорядок — це перше, що стає жертвою смерті.

Тедді налив віскі в чарку і подав лікареві. Той підняв її, і якусь страшну мить Тедді здавалося, що той скаже: «Будьмо», але лікар натомість сказав: «За Ненсі», — усе одно страшно, але бодай логічно. Тедді і собі підніс чарку і повторив: «За Ненсі».

— «Від цього світу до прийдешнього», — сказав доктор Вебстер, Тедді здивувало, що він цитує «Мандри Пілігрима». — Вона була гарна жінка. Така мудра, така добра.

Тедді залпом випив віскі: він ще не готовий до епітафій.

— Викличте поліцію, — сказав він.

— Це ще чому?

— Бо я її вбив.

— Ви допомогли їй здолати цей шлях, давши морфію. Якби це було злочином, то я сів би на кілька довічних.

— Я її вбив, — уперто повторив Тедді.

— Послухайте мене. Вона і так померла б за кілька годин. — Тедді зауважив, що терапевт занепокоївся. Врешті, це саме він в останні тижні щедро виписував їй рідкий морфій від жахливих мігреней. — Ненсі страждала. Ви вчинили правильно.

Він відвідав Ненсі минулого вечора, висловив припущення, що «лишилося недовго», і додав: «У вас досить морфію?»

Досить для чого? — подумав Тедді.

*

Він робив на кухні картопляну запіканку з м’ясом, коли з вітальні долинула какофонія. Перш ніж він устиг з’ясувати, що відбувається, на порозі кухні з’явилася Віола в сльозах:

— З мамою щось не так.

Ненсі лупила по клавішах, ніби намагалася розбити піаніно. Її долоні були стиснуті в кулаки, і коли він перехопив їх, намагаючись заспокоїти дружину, вона подивилася на нього з дивною перекошеною посмішкою і спробувала витиснути з себе якісь слова. Здається, вона хотіла до нього щось донести, але врешті Віола, що стояла обіч нього, мусила розшифрувати це спазматичне белькотіння:

— «Героїчний», — сказала вона.

Він обережно підвів її до крісла біля вікна, видав їй чай і печиво, проте коли зазирнув їй у вічі, то зрозумів: сталося те, чого вона найбільше боялася. Ненсі перестала бути Ненсі.

Він поміг їй раніше лягти спати, але вона прокинулася ще до півночі, почала стогнати і кричати — може, від болю, може, від страху, хто зна. Мабуть, і від того, і від того. Шкаралуща, бліда тінь жінки, що була колись його дружиною, видавала звірині звуки, навіть не слова, а гавкіт чи рик.

Він підігрів молоко, долив туди рому й кілька ампул морфію. А тоді допоміг Ненсі сісти й накинув на її худі плечі халат.

— Пий, — сказав він із силуваним завзяттям, — тобі стане значно краще.

Він не помітив сонної Віоли в бавовняній піжамці, яка прокинулася від нелюдських звуків, що видавала мати, і завмерла боса на порозі спальні.

Замість того, щоб поринути у глибокий сон, який передує смерті, Ненсі розхвилювалася й почала метатися ліжком, рвати постіль, нічну сорочку, волосся, ніби намагалася скинути вогненного демона. Він долив ще морфію в молоко, яке лишилося у келиху, але її руки сіпалися, і келих полетів через цілу кімнату. Вона почала огидно репетувати, роззявлений рот перетворився на чорну пащу, мовби Ненсі нарешті злилася з демоном, який обплів їй мозок. У розпачі Тедді вхопив подушку і притис їй до лиця, спершу розгублено, тоді впевненіше, йому була нестерпна думка про те, що в кінці, в самісінькому кінці Ненсі відмовлено у спокої, відмовлено в тому, щоб у цю ніч без болю обірвать життя. Він навалився на подушку. То ось як воно — когось убити. Рукопашна боротьба. Доки смерть не розлучить нас.

*

Вона завмерла. Він підняв подушку. Вона перестала боротися, може, морфій нарешті подіяв, вона лежала тихо. Він спробував знайти пульс, пульсу не було. Його серце калаталося, як шалене. Її лице було спокійне, біль і тваринний жах відступили. Вона знову стала Ненсі. Вона знову стала собою.

*

Віола мовчки повернулася до ліжка. «Справжні жахіття приходять тоді, коли ми не спимо», — сказав оповідач «Кожної третьої думки», її останнього роману. («Її найкращого на сьогодні роману», — як писали в журналі «Дім і господарство»).

*

— А що чекає на ту дівчинку нагорі, якщо вас арештують і судитимуть? — спитав доктор Вебстер.

У неї доста тіток, житиме з ними, — подумав Тедді. Мабуть, вони дали б собі раду краще, ніж він.

— Якщо з тобою теж щось станеться, — казала йому Ненсі, — то, думаю, Віолі краще жити з Ґерті.

(«Але з тобою, звісно, нічого не станеться!»).

З усіх тіток Ґерті була чи не найхимерніший вибір, хоча змагання на найменш придатну кандидатуру виграла б усе ж Міллі.

— Чому з Ґерті? — спитав він.

— Бо вона розважлива, практична і терпляча, — сказала Ненсі, на пальцях перелічуючи чесноти сестри. — Проте водночас вона авантюрна і нічого не боїться. Вона навчить Віолу хоробрості.

Віолі бракувало хоробрості, вони обоє це розуміли, хоча ніколи не озвучували.

Хоча яке Тедді має право говорити щось про хоробрість, — подумав він, наливаючи собі й докторові Вебстерові ще по віскі.

— Я випишу свідоцтво про смерть, — сказав терапевт. — А ви подзвоніть у поховальне бюро, чи краще мені подзвонити?

— Ні, — сказав Тедді, — я все зроблю.

*

Коли лікар пішов, Тедді піднявся до Віолиної кімнати. Вона солодко спала. Він не наважився її розбудити, щоб повідомити найгірші новини, які вона в цьому житті почує. Він погладив її вогкий лоб і тихо поцілував:

— Я тебе люблю.

Такі мали бути його прощальні слова до Ненсі, але остання страшна борня так його виснажила, що сил на все інше не лишилося. Віола поворухнулася і щось пробурмотіла, але не прокинулася.

2012

Любов, милосердя, милість, мир

Королева повільно пливла за течією Темзи.

— Королева, — сказала Віола, — по телевізору.

Вона пояснювала події просто — флотилія на ріці, дощ, гідна пошани тривалість монархії.

— Ти ж насправді не бачиш телевізор? — вона говорила з Тедді голосно і повільно, ніби він був винятково тупа дитина.

Вона сиділа при його ліжку на стільці з високою спинкою, такі стояли по цілому будинку для старих. Їй завжди ніяково сідати на цей стілець, розроблений для людей похилого віку, і страшно, що її зарахують до їх числа. Надто тепер, коли вона вже могла їздити у круїзи для тих, кому за 50, ходити на недільні обіди в церкві й носити бежеві светри і штани з еластичним поясом. (Якби ж то). Вона могла вже навіть вселитися у «Феннінґ-Корт». Боже збав.

Тедді вже не всидів би на цьому стільці. Він уже не міг встати з ліжка, уже нічого не