Читати книгу - "Руїни бога"

міг. Він доходив до кінця присмеркових років і підступав до остаточної пітьми. Віола уявила, як спалахують і тьмяніють синапси в батьковому мозку, мов зірка, що помирає. Незабаром Тедді вигорить, вибухне й перетвориться на чорну діру. Віола не дуже зналася на астрофізиці, але цей образ їй подобався.

У Тедді на зап'ястку був підписаний пластиковий лікарняний браслет. Сонні та Берті такі надягали у пологовому. Так підписували речі на згадку — перші молочні зуби, перші черевички, перші примітивні каляки, перший табель зі школи — і зберігали їх як безцінні реліквії, а ось Віола повикидала все. (Гаразд, тепер вона про це жалкує. Задоволені?).

На пластиковому браслеті було написано: «Не реанімувати» — Тедді тут засидівся, пересидів свій термін придатності. Господи, яке ж воно бридке, це життя. Їй згадалася минула ніч, хоча спогади про минулу ніч, власне, нікуди й не дівалися. Вона здригнулася. Ото вона осоромилася. Ба навіть зганьбилася.

*

Вона приїхала у Йорк з Герроґейту ввечері, щоб побачитися з друзями. Так, всупереч усьому, друзі в неї були. Вона їм подзвонить, невимушено спитає: «Може, зустрінемося? Вип’ємо?», — і вдасть, що це їй раптом спало на думку, мовби вона цього й не планувала вже кілька днів. Вона намагалася стати спонтаннішою: те, що їй раніше видавалося спонтанністю, насправді було просто апатією. («Поїхали на пляж». «Гаразд, поїхали»). Водночас вона намагалася відродити своє давнє соціальне життя, яке занедбала, здобувши успіх. («Я така зайнята, вибач»).

Конкретно цих друзів Віола не бачила вже давно — кілька, як не багато, років, — і розсталися вони поганенько. Вони входили до «Жіночого кооперативу здорової їжі»: на практиці це значило, що вони купували великі сірі мішки соломи й комбікорму, які прикидалися мюслями, і ділили їх між собою. У них не було нічого спільного, крім вальдорфської педагогіки й Кампанії за ядерне роззброєння — здавалося б, це вже багато, але Віола не погодилася б.

Уже приїхавши в Йорк, вона раптом збагнула, що зараз субота, та ще й державний вихідний — Йорк був увесь оздоблений до королівського ювілею, обвішаний знаменами, червоним, білим і синім. А ще на вихідних на місто набігали нестримні орди тих, хто жив ще далі на півночі й хотів гульнути перед весіллям.

Вона заселилася у готель «Сідар Корт», де раніше було управління Північно-східної залізниці. З часом усе перетворюється на готелі. На прах, пил і готелі. Вона сподівалася, що їй дадуть кімнату з видом на мури, але таких уже не лишилося. Якби вона була героїнею роману Форстера, то в цей момент познайомилася б із любов’ю свого життя (звісно, для того їй треба було бути років на сорок молодшою), його серце розтало б, і вона отримала б свою кімнату з видом. Вона не хотіла ані зустріти любов свого життя, ані віддати комусь своє серце (вона взагалі зреклася чоловіків), а ось від виду не відмовилася б. Дівчина на рецепції майже напевно не читала Форстера, а от про Віолу Ромен могла й чути, але Віола вирішила не перевіряти. Їй здавалося, що вона ціле життя бреде морем невігластва, мілким, але безбережним. Так, у неї були снобістські упередження. Так, у неї не було на це жодного права. Дівчина на рецепції (яка навіть не чула ані про Форстера, ані про Віолу Ромен, зате «із задоволенням» прочитала «П’ятдесят відтінків сірого»: Віолу від цього шляк трафив би) вручила їй магнітний ключ і сказала, що знайде когось, хто проведе її до кімнати.

— Я можу ще чимось вам допомогти, місіс Ромен?

Після розлучення Віола лишила собі Вільфове прізвище (і, звісно, половину прибутків від продажу дому) — воно звучало цікавіше, ніж прозаїчне «Тодд». Нещодавно її хтось спитав: «Як пишеться Ромен? Як рослина?» Батькова тітонька, яка строчила ту нечитабельну нескінченну серію про Авґуста, взяла псевдонім «Фокс», що значно краще, ніж рослина: чому вона сама до цього не додумалася? Віола Фокс. Може, вона візьме такий псевдонім і напише іншу книжку — серйозну, яка продаватиметься погано, зате потішить критиків. («Цей текст підважує наші епістемологічні припущення про природу літератури» — «Таймз Літерарі Сапплемент»).

Вони побралися за місяць після знайомства. «Непоборна пристрасть», — пояснила Віола розчарованому, проте, як не дивно, заздрісному жіночому гурткові. Слово «пристрасть» приваблювало Віолу — і то, ймовірно, більше, ніж сама пристрасть. Було в ньому щось приречене, щось від романів Бронте, їй цього бракує у житті. Вона прагнула романтики. Проте з Вільфом Роменом у неї не було ані пристрасті, ані романтики, самі порожні мрії.

Їй спершу здалося, що Вільф Ромен — полум’яний активіст, але потім виявилося, що він просто горлопан. Він, затятий і політично активний, брав участь у Русі за ядерне роззброєння, належав до Партії лейбористів і таке інше, й увесь час наголошував, що батько його — простий шахтар. Проте, як Віола мусила йому наголосити незабаром після весілля, те, що ти син шахтаря, ще не робить тебе шахтарем. Натомість він викладав комунікації (дурний предмет) в університеті післядипломної освіти, забагато пив і мав діабет другого типу. Він видавався пристрасним і шляхетним, проте врешті її теж розчарував, як і всі.

— Він вас бив? — спитав Грегорі, її психолог. Грегорі все пояснював насильством у родині.

— Так, — сказала Віола, бо це звучало значно цікавіше, ніж холодна нудна правда про взаємну байдужість. З віком і плином часу починаєш розуміти, що різниця між правдою і літературою не має значення, бо врешті все розчиняється в амнезійному супі історії. Байдуже, особисте чи політичне.

*

Діти випурхнули з гнізда, а вона переїхала до Вітбі — хоча, строго кажучи, це не Сонні випурхнув із гнізда, а Віола. Тоді вона і стала письменницею. Навіть сама Віола мусила визнати, що має вирватися зі своєї апатії і стати з дійсністю лицем у лице — хоча, звісно, саме це й диктував Голос здорового глузду. Їй здавалося, що на писанні вона знається, хоча, звісно, насправді зналася виключно з його сподом — читанням. Вона не зразу навіть зрозуміла, що читання і писання — це геть різні речі, власне, протилежності. Виявилося, гарний почерк — це ще не запорука того, що вона зможе писати книжки. Але вона стояла на своєму — чи не вперше в житті.

У неї була добра підготовка: вона, донька-одиначка й напівсирота, рано почала читати, що виховує вуаєристську натуру. У дитинстві вона часто завмирала на порозі, щоб слухати і спостерігати. («Письменники — це насправді стерв’ятники!» — журнал «Друг читача», 2009). Вона надіслала рукопис «Ластівок на світанку» агенту,