Читати книгу - "Медлевінґери"

клітки почувся дикий писк наполоханого звірятка. Моа вхопила чоловіка за волосся й шарпнула.

— Що ти собі думаєш?! — верещала вона, входячи біля дверцят клітки в стрімке піке. — Ще раз — і я видеру тобі очі, будь певний!

Чоловік похитнувся, і Моа відчула неприємний запах хмільних напоїв, який знала від двірника. Людина спробувала обернутися, але ледве втрималась на ногах.

— Геть звідси! — не вгавала Моа, одночасно шукаючи гладку тваринку в соломі. — Забирайся, п’янице! Ще раз побачу тебе в дворі, тоді… — І потрясла маленькими кулачками перед його очима, що вирячились від страху.

Чоловік побіг. Кинув на землю лопату й зник у дверях підвалу.

— От так от! — переможно зітхнула Моа й погладила тваринку по спині. — Він тобі більше нічого не зробить.

У цей момент тваринка здригнулась.

— Той чоловік, — пропищала вона, і було чути, що вона аж тремтить від хвилювання. — Той чоловік…

Моа відчула себе неймовірно щасливою.

— Торіле, я можу розмовляти з тваринами! — горлала вона через увесь двір. — Я розумію гладку тваринку!

Торіл стояв у дверях, розпачливо прикладаючи до уст пальця. А тоді широкими нервовими рухами показав їй, щоб вона поверталася.

Моа зітхнула.

— Мені треба йти, кумедна тваринко! — сказала вона. — Торіл має рацію, не треба, щоби нас хтось побачив. А ти можеш бути спокійна. П’яниця не наважиться більше щось тобі заподіяти.

— Дякую! — сказала тваринка, смішно вовтузячись, і Моа здивовано подумала, що то був тільки писк, але водночас усе було чітко зрозуміло. — Той чоловік…

Але Моа вже полетіла назад.

— Ти здуріла! — прошепотів Торіл, коли вона приземлилася біля нього. — А якби тебе хтось побачив?

— То я мала дивитися, як він знущається з тваринки? — спалахнула Моа. — Чи, може, ти міг би на це дивитись?

Торіл похитав головою і сказав:

— Ні, напевно, ні.

— Чи, може, ти бачиш, що хтось визирнув у вікно? — продовжувала обурюватися Моа. — Побачив мене тільки захмелений.

— Сподіваюся, що це так, — сказав Торіл.

— Ще чого бракувало! — войовниче продовжила Моа. — Щоби хтось рився біля нашого проходу. Я цього не допущу.

Нісс приземлився на руки і коліна якраз тоді, коли корма баркаса настільки віддалилась від понтона, що ще мить — і стрибнути було б уже неможливо. Нісс завмер. Чи не викрив він себе, бува, гуркотом? Але тріск машини був такий гучний, що людина в каюті нічого не почула.

Палуба вібрувала у нього під ногами, і Нісс намагався втамувати свій страх. Він стиснув кулаки й міцно притулив їх до скронь. «Що може статися? — безгучно повторював він. — Що може статися? Я ж невидимий, невидимий, невидимий. Як не шумітиму, він мене ніколи не помітить. Та навіть якщо я штовхну щось, якщо щось впаде? Він подумає, що йому причулося. Мені не треба боятися, немає жодних причин для страху».

Каїн повільно оминув «Корделією-2» яхт-клуб, проплив під мостом. Тим часом Нісс обережно підкрався вздовж бортових поручнів до носової частини баркаса. Тепер він бачив, що канал впадав у широку ріку, береги якої були зміцнені мурами й увінчані високими вежами та помостами зі сталі. Хлопець почув якісь дивні, незнайомі йому звуки і на мить затулив собі вуха руками. «Корделія-2» сповільнила хід і майже зупинилася перед устям великого потоку, гойдаючись на неспокійній воді.

Ріка була жива. Кораблі найрізноманітніших розмірів пливли вгору і вниз і зникали в незчисленних бічних рукавах; гуділи корабельні гудки. Коли знову голосно затріщало і «Корделія» рвонула вперед, Нісс вчепився за металеві поручні й заплющив очі. Ріка була широка, і він намагався не думати про те, що сталося б, якби вони зіштовхнулися з іншим судном.

«Ой леле! — подумав Нісс. — Ці люди божевільні!»

Гуркіт був ритмічний, палуба рівномірно вібрувала, тож Нісс насмілився розплющити очі. І не зміг стримати зойку! На них із глибоким ревом насувався такий гігантський корабель, що в ньому помістилися б усі людські будинки, які він до цього часу бачив. На борту були нагромаджені велетенські ящики.

«Ой леле! — запанікував він. — Ой леле!»

Проте Каїн у рубці не хвилювався, ніби й не бачив корабля. Нісс зрозумів, що чоловікові байдуже: він не боїться. Вони прошмигнули просто під носом у велетня, а на середині ріки сповільнили хід, щоб пропустити наступний корабель-велетень. Кормова хвиля трохи погойдала баркасом, вони попливли іншою стороною потоку і зайшли у спокійніший бічний рукав, і Нісс зітхнув. Не можна так швидко лякатися! Людський світ — це людський світ, і тут все по-іншому.

«Треба думати про завдання, — повторював він. — Тільки це зараз має значення. Я єдиний, хто може його виконати, і я знайду Антака і Ведура».

36

Частину дороги