Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

21 червня президент республіки знову прибув до Ставки в супроводі міністра закордонних справ і міністра оборони. Доповідь про становище на фронтах, яку зробив головний квартирмайстер, засвідчила, наскільки критичною стала ситуація.

Щойно президент Рюті повернувся до столиці, як увечері 22 червня до нього несподівано приїхав з візитом міністр закордонних справ фон Рибентроп. Мета цього відвідання підтверджувала наші передчуття, що Німеччина хоче скористатися нашою кризовою ситуацією. Зазначивши про нагальність мати гарантії того, що німецькі товари «не потраплять до небажаних рук», фон Рибентроп повторив вимогу підписати німецько-фінляндський пакт, у якому Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.

Підписання такої угоди було обов’язковим для отримання зброї, боєприпасів і зерна, без яких ми не змогли б контролювати ситуацію, а також створити вихідні позиції для мирних перемовин. З огляду на серйозність становища я визнав, що мушу зректися колишньої позиції стосовно такого зобов’язання. Угоду можна було підписати, але лише й тільки за умови, що цим одноособово зв’яже собі руки президент, а не уряд і парламент.

Увечері 23 червня, під час перебування фон Рибентропа в Гельсінкі, до уряду надійшло через Стокгольм таке письмове повідомлення від совєтського уряду:

Фіни неодноразово обманювали нас, а тому ми хочемо, щоб уряд Фінляндії зробив заяву, підписану президентом і міністром закордонних справ, що Фінляндія готова капітулювати і звернутися до совєтського уряду з проханням про мир. Якщо ми отримаємо від фінляндського уряду такий документ, Москва готова прийняти фінляндську делегацію.

Ось яким було підґрунтя тодішньої ситуації. Стояв вибір між беззастережною капітуляцією і підписанням пакту, який збільшував наші шанси створити передумови для укладання прийнятного миру.

Після війни лунають твердження, що непоправні оптимісти у Ставці вимагали підписання пакту, щоб Фінляндія поряд з Німеччиною змогла довести свою боротьбу до перемоги. Таке перекручування фактів свідчить — у найкращому разі — про дивовижну необізнаність. По-перше, Ставка — це не колегіальна установа, а орган, завдання якого полягає в тому, щоб виконувати волю й рішення головнокомандувача. Підписання пакту підтримувала не Ставка, а я. Мета полягала не в тому, щоб не дати можливість країні далі провадити війну, яку вже слід було вважати програною, а стабілізувати становище і створити засади для мирних перемовин. У тій формі, яку я запропонував, пакт ні до чого не зобов’язував фінляндський народ. У разі, якби президент склав свої повноваження, Фінляндія могла б безборонно діяти так, як потребувала ситуація. А чого саме вона потребувала — стосовно цього не було ані найменших сумнівів, принаймні в мене.

У процесі затяжних перемовин фон Рибентроп урешті повідомив, що Гітлера задовольнило б написане у формі листа незасвідчене зобов’язання, яке підписав би особисто президент і в якому було б сказано, що він — тобто президент чи призначений ним уряд — не братиме участі в укладанні миру, якого не схвалить Німеччина. Таке запевнення одноособово підписав президент Рюті 26 червня 1944 року.

Навряд чи треба додавати, що мені було неприємно переконувати президента вчинити дію, яка призведе до того, що в найближчому майбутньому йому доведеться залишити свій пост. Й особливо важко це було тому, що в мені бачили наступника президента Рюті. Але я вважав, що не можу діяти по-інакшому. Те, що президент Рюті, цілком усвідомлюючи наслідки, таки підписав зобов’язання, робить йому честь. В одному з міркувань, яке я подав, коли тривав суд над призвідцями війни, я зазначив: те, як діяв президент Рюті, було громадянським подвигом, і цю оцінку ніщо не може змінити.

Військова допомога, яка надійшла до нас завдяки підписанню пакту, була доволі невеликою, утім свою роль відіграла. Із цієї підмоги прибула наприкінці червня одна дивізія — 129-та піхотна — яка взяла участь у боях незадовго до того, як російський наступ послабшав[44]. Цінніший внесок зробила бригада штурмової артилерії, яка прибула ще до укладання пакту. Щоправда, вона була нечисленною, але мала сучасну й ефективну техніку. Найбільше важило те, що ми роздобули протитанкову зброю й багато боєприпасів. На найближчі місяці було забезпечено й надходження зерна. Вдалося, хоча й балансуючи над прірвою, створити основу для стабілізації ситуації, а відповідно — й для укладання миру.

Перший наступ на позиції ВКТ-лінії, який тривав чотири доби, оприявнив дошкульне місце фронту. То був відкритий район на півночі від Талі, дуже придатний для масованого використання танків. Водночас із тим, як уся ділянка між Виборгом і Вуоксою від 25 червня зазнавала безперервних атак, ворог кинув 10–11 дивізій, підсилених підрозділами танкового війська й штурмової артилерії, на відтинок фронту, що прилягав до Виборга зі сходу. Авіація теж сконцентрувала всю силу на цій ділянці, обороняли яку лише дві дивізії й одна бригада. Виснаженість цих частин вселяла велику тривогу, а надто що маневри росіян біля гирла Виборзької затоки свідчили про майбутню атаку на узбережжя західніше від Виборга. Тож треба було й на цьому напрямі тримати резерви напоготові.

На напрямі головного удару північніше від Талі ворогові вдалося поступово вклинитися в наші оборонні позиції на 4 кілометри вглиб. Утім контратаки нашого війська відкинули росіян трохи назад, і, докладаючи майже нелюдських зусиль, воно ледь не перетяло комунікації атакувального клину й не замкнуло його самого у великому мотті. Невдача цього маневру зумовлювалася насамперед тим, що ми мали занадто слабкі танкові сили. Чотири доби фронтом прокочувалися безупинною низкою то в той, то в той бік хвилі атак і контратак. Перед оборонцями постала загроза, що їх самих буде оточено, а тому їм врешті довелося перенести лінію фронту назад обабіч пробитого відтинку і зайняти позиції на нефортифікованій межі на рівні Ігантали.

Таким чином ворог на західній ділянці ВКТ-позицій створив западину приблизно на 6 кілометрів углиб і спробував негайно нею скористатися. На всій новій межі 30 червня розгорілися шалені бої, але цього разу оборона встояла. Остання з одиниць, перекинутих зі Східної Карелії, 6-та дивізія під проводом відважного генерал-майора Вігми, який у цих боях героїчно загинув, вчасно прибула і зміцнила оборону під Іганталою. Великий наступ на ВКТ-позиції за участю загалом 16–17 дивізій було відбито. Сталося те, на що ми навряд чи сподівалися — такий підсумок можна вважати справжнім дивом. Цей фронт і надалі витримував усі атаки аж до кінця війни.

Однак спроби ворога пробити браму на південь Фінляндії цим не вичерпалися. Після того як було зупинено штурм на ігантальському напрямі, росіяни перейшли до атак понад Виборзькою затокою і під Вуосалмі на Вуоксенському фронті. Вони хотіли двобічним обхідним маневром пробити оборону між Виборгом