Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Перший із цих двох маневрів був, безперечно, небезпечнішим, адже від останнього тижня червня стало цілком очевидним, що росіяни і на морському фронті вдадуться до дій великими силами, які належали до 59-ї армії, нещодавно перекинутої на Карельський перешийок.

Перші атаки 1 і 2 липня в напрямі островів у гирлі Виборзької затоки було відбито. Водночас надійшли донесення, що на островах, розташованих вдалині від узбережжя, помічено велику концентрацію кораблів і що на східний берег Виборзької затоки прибуло додаткове підсилення. 4 липня, після дводенних боїв, острови було втрачено. Далі ми чекали наступу на узбережжя, захищали яке підрозділи берегової оборони й кавалерійська бригада.

5 і 6 липня ворог марно намагався здобути низку острівців, розташованих уздовж узбережжя, а увечері 7 липня розпочав масований штурм, відбитий після багатогодинних боїв, під час яких було потоплено чимало десантних суден. При цьому чудово попрацювала авіація. Супротивник зазнав у боях великих втрат. Тим часом трохи далі в морі транспортна флотилія чекала на створення плацдарму для десантування головних сил. Після того як 9 липня ще одна спроба закріпитися на узбережжі провалилася, десантні кораблі і транспортна флотилія попливли геть. Так було відвернуто паралітичну загрозу флангу й комунікаціям ВКТ-позицій, і при цьому не довелося кидати в бій усі приступні сили. Піхотні підрозділи й батареї берегової оборони заслуговують на особливу відзнаку за наполегливий опір, як і командувач військово-морських сил генерал-лейтенант Вальве — за передбачливі й самостійні дії.

Далі відбувся ще один важкий бій, аж поки ворог усвідомив, що йому доведеться заплатити занадто дорогу ціну, щоб здолати нас. Наприкінці червня — на початку липня було спостережено велике скупчення війська й техніки на Вуоксенському фронті південніше від Вуосалмі, де дорожня мережа на півночі від річки сприяла подальшому просуванню. 4 липня, за день до наступу через Виборзьку затоку, ворог вдався до атаки на плацдарм, розташований на південному березі Вуокси, утім не досяг мети. Унаслідок штурму, який відбувся назавтра, було втрачено частину наших позицій, а під час кривавих боїв у наступні дні плацдарм меншав і меншав, аж поки ворог усередині його пробився на берег річки. Вирішальний наступ розпочався 9 липня після величезного арт­обстрілу й бомбардування, а далі супротивник заходився форсувати річку широким фронтом під покровом димової заслони. Незабаром він закріпився на протилежному березі, а найближчими днями розширяв плацдарм на північ і схід. Попри контратаки, у яких брали участь сили, зняті з виборзької ділянки, ворога не вдалося відкинути за річку. Але з другого боку, він і не спромігся скористатися плацдармом для подальшого наступу. Атаки росіян за підтримки свіжого підсилення тривали аж до 20 липня, а далі набагато послабшали.

Так було стабілізовано фронт і на цій ділянці. Усі спроби переправитися через Вуоксу в її пониззі й форсувати межу Суванто–Тайпале було відбито.

У середині липня надійшли донесення про те, що ворог вивозить з Карельського перешийка гвардійські дивізії і більшість танкової й артилерійної маси. Ці сили він перекинув головно на балтійські фронти, що безпомилково свідчило: росіяни полишили думку добутися на південь Фінляндії. Після того відбувалися лише локальні атаки. Оборонці перешийка оговталися, а невдовзі з’явилася можливість зняти дві бригади й перевезти їх на войовище біля східного кордону.

У ті часи німці попросили повернути їм 122-гу піхотну дивізію й бригаду штурмової артилерії, що свідчило про їхню нагальну потребу в усіх військових ресурсах. Обидві частини добре впоралися із завданнями, особливо це стосується бригади, яка відважно допомагала долати багато криз на ВКТ-позиціях. На батьківщину вони поїхали наприкінці липня — на початку серпня.

Ілюстрацією того, наскільки мало було можливостей самостійно вибирати побратимів, є такий факт. Німецька дивізія біля Виборзької затоки воювала пліч-о-пліч з піхотним 200-м полком, зібраним з естонських добровольців. Вони стали під наші прапори, щоб збутися німецької влади, яка панувала на їхній батьківщині, і уникнути відряджання на чужі бойовиська в німецьких лавах. Коли бої перемістилися на естонський терен, добровольці попросили розформувати полк, щоб воювати далі на рідній землі. Відповідний наказ вийшов 16 серпня, і назавтра я мав нагоду висловити подяку цьому відважному полкові, коли делегація від нього прибула до Ставки.

Політику німців у балтійських країнах, як і взагалі на сході, безперечно можна назвати незбагненно короткозорою, адже вони навіть не надали автономії цим трьом балтійським націям, які влітку 1941 року зустрічали німецьке військо як визволителів і були готові брати участь у боях проти СССР. І взагалі поводження з естонцями, латишами й литовцями було далеко не найкращим. Від Фінляндії лунало чимало демаршів, з якими і я згоджувався, щоб домогтися змін. Наша позиція, щоправда, знаходила розуміння в німецькому командуванні, але позаяк визначальними були міркування націонал-соціалістичної партії, ці звернення нічого не давали. Німецька політика в балтійських країнах, поза всяким сумнівом, позбавила німецьку армію цінної підтримки.

Як я раніше зазначав, росіяни почали наступ у Східній Карелії одночасно з атакуванням ВКТ-позицій на Карельському перешийку. Ще до того, 16 червня, залишкам війська на свірській і мааселькській ділянках було наказано відходити до кордону, щоб їх не зачепив наступ, відбити який тепер здавалося неможливим. 18 червня широкий плацдарм на південному березі Свірі евакуювали, і ворог у це особливо не втручався. Коли росіяни три дні по тому переправилися через Свір у західній частині Олонецького перешийка, наше військо перейшло до стримувальних боїв. Те саме відбувалося й на мааселькській ділянці, де наступ розпочався 20 червня.

У Східній Карелії було споруджено кілька задніх позицій, які тепер дуже придалися. На свірському і мааселькському напрямах ми мали чотири дивізії й дві бригади, проти яких ворог атакував 11 дивізіями і 6 бригадами, що доповнювалися дужими авіаційними, танковими й артилерійними підрозділами. Головний удар наступу було спрямовано на приладозький сектор, де 23 червня відбулися найінтенсивніші оборонні бої, коли росіяни десантувалися між Туулосом і Вітеле. За підтримки дужих авіаційних формацій, танків-амфібій і вогню з канонірських човнів дві бригади перетяли шосейку, яка пролягала берегом Ладозького озера, і залізницю на місто Олонець. Після безрезультатних спроб знищити плацдарм нашим вдалося вибитися звідти частково навпростець, частково — новозбудованою дорогою.

На деяких інших напрямах теж виникли кризи, усі з яких було подолано. Ворог навчився використовувати лісисту місцевість, що неодноразово оприявнилося під час стримувальних боїв. Треба було вивести військо в боєздатному стані до У-лінії, яка пролягала від Піткяранти до Лоймолан’ярві і на якій, як і на ВКТ-лінії, ми потребували кожної дивізії.

Тут нам теж вдалося здійснити маневр. 10 липня, після 20-денних безперервних стримувальних боїв, головні сили Олонецької групи дісталися до