Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

це вигадав? — вигнанка грізно звела брови.

— Я не хотів,— хитнув головою хлопчик.— Богдан сказав, що воно від крові димить, а я палець подряпав і випадково схопився!

— Геть звідси й більше ніколи ними не грайтеся! — хлопчаки чкурнули вглиб коридору, й Лейла гукнула у темряву: — І зайди до Роксани, нехай палець перев’яже!

— Що це таке? — Данило спантеличено почухав брову.

— Люмінола,— буркнула вигнанка.— Це наші хлопці зробили мобільні світильники. Рідина починає світитися від удару, світла вистачає на пів години. Але якщо вона змішується з кров’ю, то... ну, ти бачив реакцію.

Лейла рушила далі, й Данило поплентався за нею.

Двері багатьох кімнат були відчинені: в одній куховарили, перегукувалися й сміялися жінки, шкварчала олія; в іншій крапала вода — схоже, тут містилися пральня й душові кабіни, далі — кілька приміщень з табличками на дверях: «Мак», «Давид», «Лейла».

— Ви самі це все...— приголомшено пробурмотів Данило.

— Дещо було, дещо вдосконалили. Жити хочеш — маєш крутитися,— кинула Лейла й зупинилася, жестом запросивши їх до кімнати.

Тільки-но Данило й Агнеса переступили поріг, на них спрямувалися десятки поглядів. Вони опинилися в добре освітленій залі, що колись, імовірно, була великим складом. Тепер, схоже, вигнанці облаштували тут їдальню — збиті з дощок і старих ящиків стільці, столи й лави займали більшу частину приміщення. Вигнанці роздивлялися їх з цікавістю, іноді запитально позираючи на Лейлу.

— От і прийшли,— мовила дівчина, спостерігаючи за їхньою реакцією.— Про всяк випадок, гостинності не обіцяю, а як воно буде — побачимо.

В цю мить до зали увійшов чорнявий смаглявий чоловік. Лейла кивком привітала його.

— Марсело, ми...

— Господи, Агнесо!

Чоловік підлетів до них, і спантеличений Данило не одразу зрозумів, що його руку більше ніхто не тримає — Агнеса кинулася назустріч незнайомцеві й міцно обійняла його.

— Як ти потрапила сюди, дівчинко моя? — вигнанець тримав її обличчя в долонях.— Що з тобою трапилося?!

— Дядьку Марсело...— в її голосі забриніли сльози.— Яке диво, що ви живий...

Данило гнівно звів брови, спостерігаючи за цією сценою сімейного возз’єднання.

Звісно, здогадатися, хто ця людина, було нескладно, але ж як пояснити Агнесі, що саме він міг бути причиною всіх нещасть, що сталися з Яблонськими останнім часом?

Якщо Юліанині підозри небезпідставні, Марсело Мотта — ще той хитрун. Він навіть пустив сльозу, побачивши дівчину, яка була засуджена за вбивство його зусиллями. Данило схрестив руки на грудях і мовчки роздивлявся його. Невисокий на зріст, смаглява червонувата шкіра, широкий ніс, вузькі очі й волосся кольору воронячого крила — у жилах Мотти, певно, текла кров індіанців, і він мав вигляд досить екзотичний навіть для багатонаціонального Леобурга. Агнеса щось збуджено розповідала йому, вдивляючись в обличчя з такою відданістю й радістю, що Данило гидливо примружив очі. Якого ж болю їй доведеться зазнати, якщо його припущення виявляться правдою!

— Яка зворушлива зустріч,— Лейла нетерпляче смикнула Агнесу за край плаща.— Твій тато й справді багато значив для нашого Марсело.

— Так-так! — закивав Мотта.— Мій нещасний друг... Це я хотів зустрітися з Агнесою, і Давид допомагав мені. Пам’ятаєш, Лейло, коли він прослизав у місто?

Погляд вигнанки спалахнув і став украй зацікавленим. Вона огледіла Агнесу з голови до ніг, ніби бачила вперше. Данило коротко видихнув. От дідько! Тепер, крім небезпечної близькості вбивці, що вправно дурив голову всій родині, потрібно остерігатися ще й того, що забажають зробити ватажки вигнанців з цим несподіваним «дарунком» — опальною донькою засновника міста.

— Ага,— кивнула Лейла за мить.— Навіть мене не взяв із собою, бо небезпечно було. Але тепер можна не хвилюватися: Агнеса тут, у нас, і ви зможете спокійно поспілкуватися.

— Так. І я дуже тішуся з того,— з тремтінням у голосі промовив Мотта.— Коли я приїхав у місто й почав працювати в лабораторії Августа, ми потоваришували, і його родина стала мені за рідну...

Данило зціпив зуби, щоб не кинути йому в обличчя гнівне звинувачення.

— Агнесо, підійди до мене,— стримано попросив він, не зводячи погляду з Мотти.— Будь ласка.

Очі вигнанця розширилися, він сплеснув руками:

— Едварде! Вибач, я так зрадів, побачивши Агнесу, що не одразу помітив тебе...

Він кинувся був обійняти його, але Данило з огидою відсахнувся.

— Я не Едвард,— відповів він.— Вибачте, але я вас не знаю.

Агнеса жалісно всміхнулася Мотті й знехотя повернулася до Данила. Він стиснув її долоню так міцно, що дівчина здригнулася. Чорні Лейлині очі задумливо потьмяніли — вона щось обмірковувала.

— Ти не Едвард? — здивувався вигнанець.

— Ні, Марсело, він з мого світу. Такий, як я,— замість Данила пояснила Лейла.— Ну що ж, хлопчики й дівчатка, маю пропозицію. Оскільки до нас завітала така поважна особа, донька самого засновника, чом би не влаштувати на її честь святковий обід? Заразом і розповісте нам, як утекли з в’язниці й що робитимете далі...

Агнеса досі дивилася на вигнанця, мов зачарована, в її очах блищали сльози радощів. Данило хитнув головою. Що швидше він викладе їй свої аргументи, то більше шансів, що вони виберуться звідси живими й здоровими. Але як розповісти їй усе? Треба, щоб вона повірила. Він цього навіть не уявляв.

— Дякую,— сказав він Лейлі.— Було б дуже люб’язно з вашого боку дати Агнесі якийсь чистий одяг і кілька годин на відпочинок.

Лейла підморгнула йому.

— Та ми й тобі одяг дамо! Хоча, як на мене, тобі без нього ліпше!

Данило насупився, а вона весело засміялася й поманила їх за собою. Вони опинилися в кімнаті навпроти. Всередині було порожньо, не враховуючи двох перевернутих ящиків і спальних мішків на них, а також бляшаної похідної фляги, що лежала біля входу. За десять хвилин Лейла повернулася.

— Це тобі, взяла у Давида,— вона тицьнула Данилові сорочку зі штаньми значно ширшими, ніж носив модник Едвард, і обернулася до Агнеси.— А для тебе — моя стара сукня. Щоправда, у грудях буде завелика.

Агнесині щоки спалахнули, але дівчина швидко забрала в Лейли сіру бавовняну сукню з грубим шкіряним поясом. Вони з Данилом по черзі перевдягнулися. Агнеса залізла у спальний мішок. Данило всівся поруч, нарешті випроставши хвору ногу.

Лейла залишила кімнату. На дверях з боку коридору ляснув засув.

Схоже, вони тут таки не зовсім гості.

Данило нахилився до Агнеси.

— Слухай уважно: мені потрібно дещо тобі розповісти. Схоже, ми вляпалися по самісінькі вуха.

Дівчина здригнулася й злякано