Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Вони зовсім не добрі чарівники, Агнесо. Гадаю, вони спробують використати нас як знаряддя помсти.

— Але я не думаю... тобто, вони поки що непогано ставилися до нас.

— Після вигнання в людині можуть прокинутися найгірші риси: вона стає поза законом і більше не зобов’язана його дотримуватися.

— Але тут є дядько Марсело! Ти не уявляєш, як я хотіла побачити його й розпитати про те, що сталося з батьком!

Данило нахилився до неї ще ближче, щоб лише вона чула його шепіт.

— От про нього я й хотів тобі розповісти... Цієї людини треба остерігатися найбільше.

Агнеса хотіла була заперечити, але він притиснув до її вуст палець і похитав головою. А потім став розповідати: про розмову з Юліаною, про лист для Тео, де хтось «люб’язно» повідомив про його походження, хоча правда вже не грала жодної ролі; про малюнок, який він сам отримав поштою, коли зрозумів, що ця історія справді може бути планом помсти родині Яблонських. Агнеса слухала мовчки й напружено кусала губи. Іноді здавалося, що вона от-от розридається.

— Тепер ти розумієш, чому ми потрапили з дощу та під ринву?

Дівчина звелася на лікті.

— Я не можу в це повірити, Даниле. Навіть якщо ти тисячу разів повториш те саме, я ніколи не зможу повірити, що дядько Марсело міг влаштувати вибух у лабораторії, сплести таку жахливу інтригу й знищити нашу родину! Ти зовсім його не знаєш! Крім того, навіщо б він так наполегливо шукав зустрічі зі мною, надсилав листи?

— Пам’ятаєш цидулку від «доброзичливця», через яку тобі довелося мовчати, коли тебе звинуватили? Ти боялася, що твою родину виженуть з Леобурга. Він міг кликати тебе на зустріч, щоб потім шантажувати зв’язком з вигнанцями. Зрештою, на тебе таки повісили вбивство, якого ти не скоювала. Якщо припустити, що Мотта вбив твого батька через заздрощі, як вважає твоя мати, і його вигнали саме за це, то він цілком міг повернутися й продовжувати знищувати все, що той любив.

Агнеса насупилася, але за мить знову гарячково запротестувала:

— Я хочу спершу поговорити з ним! Нехай розкаже, як загинув мій батько!

— Гаразд,— утомлено кивнув Данило.— Ми вислухаємо його. Але принаймні будь обережна.

Минуло кілька годин, перш ніж до їхньої кімнати повернулася Лейла й мовчки вказала в бік їдальні.

Гарячий запашний гуляш, що роздавали вигнанки, здавався неземним частуванням, і Данило поспівчував Агнесі: після кількох днів голоду їсти ситну їжу було не можна, і їй довелося вдовольнитися курячим бульйоном. Колишня ув’язнена вже мала набагато кращий вигляд: щоки порожевіли, вона вмилася, розчесала сплутане волосся й заплела косу.

Давид повернувся з лісу, обличчя його було зосереджене і навіть зле. Він віддав Данилові черевики й сказав, що на сьогодні поліція згорнула пошукову операцію, але у деталі не вдавався. Вони розсілися за довгим столом, атмосфера в кімнаті не тішила: вигнанці раз по раз кидали на гостей сторожкі погляди, ніби очікуючи раптової втечі, Мотта роздивлявся Агнесу зі щасливою усмішкою, а Лейла навіть не торкнулася їжі й напружено стежила за кожним їхнім порухом, нервово граючись застібкою шкіряного браслета.

Цю трапезу пора було закінчувати. Данило кахикнув.

— Ви хотіли розповісти про Августа... правду.

Агнесина долоня лягла на його руку, ніби попереджаючи. Лейла помітила це й сторожко примружила очі.

— Так,— кивнув Мотта.— І не лише про нього. Гадаю, вам обом буде цікаво дізнатися, що таке Леобург насправді.

Агнеса ширше розплющила очі.

— Леобург?

— Моя дівчинко, ти навіть не уявляєш, як мало ми знаємо про наше місто. І як мало про своє творіння знав сам Август. Так мало, що Леобург урешті знищив його,— вигнанець зробив паузу, присутні, здавалося, припинили дихати.— Щоб зрозуміти, що сталося, потрібно повернутися до витоків.

І Мотта почав свою розповідь.

Тридцять років тому Август Яблонський, екстравагантний молодий хімік з Малої Польщі, потрапив у немилість до сейму Кракова. Він працював у єдиній міській хімічній лабораторії, перебивався крихтами з державного столу й ледь животів. У лабораторії здебільшого працювали літні люди, яким уже давно було начхати на науку й відкриття, і вони мовчки тягнули свій вік на державному утриманні. Августа ж розпирало від бажання створити щось нове, тому він часто засиджувався допізна. Старожилам це не подобалося, й ось до Краківського сейму надійшов анонімний донос на такого собі Яблонського, який марнує державні кошти, що виділяються на проекти для лабораторії. Август шаленів від гніву, але йому довелося змиритися зі звільненням. Він розумів: за того рівня науки, що тримається в цій маленькій глухій державі, затиснутій між Пруссією, Російською та Австро-Боснійською Імперіями й Українським Королівством, його винаходи ніколи не знайдуть гідного застосування — тут вони просто не потрібні. Жити в Кракові було нестерпно, тому вихід він бачив лише один — поїхати до іншої країни.

В той сам час Яблонського розшукав агент Петербурзької наукової академії, і йому зробили привабливу пропозицію: очолити одну з лабораторій у російській столиці. Яблонський одразу почав пакувати речі. Він їхав довго, втомлений і змучений, і коли перетнув кордон Нейтральної зони, зупинився на ночівлю у таверні в невеликому селищі біля річки. Ввечері він вирішив випити кухоль пива й познайомився з Юмітом Оздеміром, який відрекомендувався турецьким офіцером, що переховувався від влади, начебто через несправедливе звинувачення в державній зраді після австрійського полону під час Першої середземноморської війни.

Він розповів Августові, що в Османській імперії йому загрожував розстріл, тому він змушений поневірятися Нейтральною зоною в пошуках бодай якогось житла. Й ось тепер він знайшов те, що шукав. У тому селищі жили бунтівники — ті, кому стало затісно у власних країнах, кому нікуди було йти, хто хотів волі й не міг змиритися з тим, що їхню працю не цінують на батьківщині. Саме тоді в Августа й народилася ідея — створити незалежне місто, куди кожен міг приїхати, щоб вільно творити. На вході до таверни стояла старовинна статуя лева без передньої лапи, що казна-звідки взялася там за кілька років до того. Поселення було вирішено назвати Леобургом.

Пізніше до двох ентузіастів приєднався Олекса Чорний, архітектор з Українського Королівства. Він і спроектував загальний план Леобурга та його найвеличніші будівлі — Ратушу й будівлю Ради, Михайлівський собор і кілька центральних площ і вулиць. Першими кредиторами майбутнього міста були торгівці сіллю, бо зовсім поруч розташовувалася їхня перевалочна база на шляху з Криму до Риги. Найбільшу суму інвестував прусський мільйонер Йоганн