Читати книгу - "Пастка"

побігла в самій сорочці, ящірочкою ковзнула в ліжко, що було ще тепле, простяглася й завмерла, так що її тендітне тіло під ковдрою заледве було знати. Щоразу заходячи до кімнати, мати бачила її німотне обличчя й блиск в очах: вона не спала, не ворушилася, лежала, розчервоніла, й, здавалося, про щось думала.

Тим часом Лантьє допомагав Жервезі одягати матінку Купо; робота виявилася не з легких, бо небіжчиця була доволі огрядна. Ніхто б ніколи не подумав, що у цієї старої таке гладке й біле тіло. Вони надягнули на неї панчохи, білу спідницю, кофтину, чепчик — найліпше, що було з її одягу. Купо хропів далі, виводячи дві ноти: глибоку низхідну та тонку висхідну. Це було схоже на церковну музику, що супроводжує службу в Страсну п’ятницю. Згодом, коли покійницю було як годиться споряджено й покладено на ліжко, Лантьє налив собі склянку вина, щоб оговтатися, бо йому аж душу вивертало. Жервеза порпалася в комоді, шукаючи маленький мідний хрещик, який був у неї ще з Пласана, але згадала, що матінка Купо сама його й продала. Жервеза з Лантьє затопили в грубці. Решту ночі вони просиділи, дрімаючи на стільцях, допиваючи почату пляшку вина, пригнічені й насуплені одне на одного, неначе почуваючи себе в чомусь винними.

Годині о сьомій, ще й на світ не зоріло, Купо нарешті прокинувся. Дізнавшись про нещастя, він спочатку не повірив, вирішив, що з нього кепкують, і щось пробуркотів. Потім, зірвавшись з ліжка, він кинувся на коліна перед покійницею, почав її цілувати і заревів, як теля. Купо так ридав, що простирадло, яким він утирав сльози, одразу стало мокрим. Жервеза, дуже зворушена чоловіковим горем, знову почала схлипувати, примостившись біля нього. Атож, у нього душа добріша, ніж може здатися. Страждання Купо збільшував нестерпний головний біль. Незважаючи на десять годин сну, він досі був трохи підхмелений, куйовдив руками волосся, язик заплітався, як завжди після пиятики. Стиснувши кулаками голову, він голосив. Боже, Боже! Його бідолашна матір, яку він так любив, померла! О! Як же в нього болить довбешка — ледь не лусне! Голова ніби жаром горить, а до всього ще й серце від болю крається! Яка ж несправедлива доля — отак терзати людину!

— Ну ж бо, не розкисай, — мовив Лантьє, піднімаючи його. — Мужайся, друже.

Він налив йому склянку вина, але Купо пити не захотів.

— Що це зі мною коїться? У роті якийсь мідний присмак... Це все матінка. Щойно побачив її, як відчув цей присмак міді... Матінко! Боже мій! Мамо, мамо...

Він знову розплакався, як дитина. Щоб загасити вогонь, який палав у грудях, він все-таки випив склянку вина. Незабаром Лантьє зник, сказавши, що слід повідомити родичів та заявити про смерть у мерію. Йому треба було провітритися, він нікуди не квапився, курив цигарки й насолоджувався свіжою вранішньою прохолодою. Вийшовши від пані Лера, у кварталі Батіньоль Лантьє навіть заглянув до молочної крамниці, де випив чашку гарячої кави. Він просидів там близько години, про щось розмірковуючи.

Тим часом годині о дев’ятій вся родина зібралася в пральні, віконниці якої лишалися зачиненими. Лорійо не плакав; у нього було термінове замовлення, тому, потупцявши трохи з належним виразом обличчя, він майже одразу повернувся до майстерні. Пані Лорійо та пані Лера обіймали обох Купо та втирали очі, з яких котилися дрібні сльози. Потім перша, швидко роззирнувшись кімнатою, де лежала покійниця, раптом підняла голос, сказавши, що так не годиться — ніхто не ставить біля небіжчиці запалену лампу, потрібно запалити свічки. Тож Нана послали купити жмут великих свічок. Що тут скажеш! У Шкандиби тільки й вмирати — вона вам ловко все влаштує! Отака недотепа: не знати навіть, як поводитися з мерцем! Вона що, ніколи нікого не ховала? Пані Лера мусила піднятися до сусідів по хрещика, але замість маленького розп’яття принесла великого чорного дерев’яного хреста, до якого був прибий Христос із розмальованого картону. Те розп’яття повністю закрило груди матінки Купо і своєю вагою ніби причавило її. Потім почали шукати свячену воду, але її ні в кого не було, тому Нана знову мала бігти до церкви й набрати пляшку. Немов за помахом руки, комірчина прибрала геть інакшого вигляду: на маленькому столику горіла свічка, а поруч стояла склянка зі свяченою водою, в якій була гілочка самшиту. Тепер, якщо хтось зайде, то воно хоча б по-людському. Щоб сусідам було де сісти, у пральні півколом розставили стільці.

Лантьє прийшов аж об одинадцятій годині. Він вже побував у похоронному бюро й розпитав, що там і до чого.

— Труна — дванадцять франків, — повідомив він. — Якщо ви хочете замовити заупокійну службу в церкві, то це коштуватиме ще десять франків. За дроги правлять залежно від оздоблення...

— О! Це зовсім ні до чого, — прошепотіла пані Лорійо, підвівши голову з тривожним і здивованим виглядом. — Маму цим не повернеш, правда?.. Слід зважати на те, що в кишені.

— Безперечно, я й сам так гадаю, — обізвався капелюшник. — Я дізнався ціни про всяк випадок, просто щоб ви мали на увазі... Скажете мені, яка ваша воля, а я після обіду піду замовлю.

Вони впівголоса розмовляли в тьмяному світлі, що проникало у приміщення крізь щілини у віконницях. Двері до кімнатчини матінки Купо лишили відчиненими навстіж, і з їх зяючої пройми розходилась глибока мертва тиша. Надворі лунав дитячий сміх, під блідим зимовим сонцем дітлахи кружляли у танку. Раптом почувся голос Нана, яка втекла від Бошів, до яких її відіслали. Вона командувала своїм пронизливим голосом, закаблуки тупотіли по бруку, а слова пісні злітали в повітря, як цвірінькання галасливих горобців:

Віслючок, віслючок,

В нього ніжка болить.

Йому справила пані

Ногавиці нові.

І бузкові туфлі, лі, лі,

І бузкові туфлі!

Жервеза, якийсь час помовчавши, сказала:

— Певна річ, ми небагаті, але все-таки слід чинити, як годиться... Якщо матінка Купо нічого не залишила у спадок, то це не причина, щоб зарити її в землю, як собаку... Ні, треба замовити заупокійну службу і пристойні дроги...

— А заплатить хто? — роздратовано запитала пані Лорійо. — Ми аж ніяк не можемо, бо минулого тижня зазнали збитків; ви теж не заплатите, бо у вас вітер в кишенях гуляє... Ось бачите, до чого доводить оце ваше прагнення напускати людям в очі туману!

Купо, коли запитали про його думку, щось забелькотів