Читати книгу - "Останній спадок"

стільцем ноги й упираючись ліктями в стіл, — і що шукатимемо?

— Відповіді. — Ярослав сів праворуч від жінки, а отець Гладун — навпроти. — Щось, пов’язане з мечем, якісь нотатки, підкреслені вислови, цитати — будь-що.

Кожна сторінка путівника містила короткий опис того чи того туристичного об’єкта Рима: фото, під ним крикливо величезними літерами назва об’єкта, а нижче — стислий опис, історія та місце розташування, доповнені мініатюрними картинками. Брошура мала ледь не новий, майже неторканий вигляд. І це дивувало. Здебільшого туристи, раз по раз зазираючи в такі путівники, витирають сторінки чи загинають їх для зручності. Цей же наче жодного разу не розгортали. Одне з двох: або Підгірський надто бережливо ставився до своїх речей, або зберігав путівник для інакшої, як мандрівка старовинним містом, мети. Але які пояснення він собі не вигадував би, а відчуття, що це не те, що їм потрібне, міцно оселилося в грудях.

На прохання Ярослава Мелані переглядала кожне зображення, кожен міліметр глянцевих сторінок у пошуках будь-яких зачіпок. Першими в путівнику йшли описи найвідоміших споруд Рима: дві сторінки містили історію зведення давнього Пантеону, ще більше з них — інформацію про Колізей, до якого щодня з’їжджаються тисячі туристів, чи розповідь про Ватикан із Собором Святого Петра. Далі брошура зарясніла невеличкими описами з яскравими фото. Утім хоч якихось вказівок покійного Підгірського на тих сторінках не знайшлося. Ентузіазм і впевненість поволі відступали під натиском сумнівів. Такий самий сумнів долав і отця Гладуна, маленькі очиці якого все ще ловили кожен Ярославів рух. На мить відволікшись, Війт кинув погляд на білявку, від якої пахло чимось приємно солодким — на відміну від чоловіків, на її обличчі проступало незмінне зацікавлення, наче вона ладна ще тричі пройтися сторінками путівника.

Усі троє жваво засовалися на стільцях, коли пальці Ярослава дісталися останніх п’яти сторінок. І враз на обличчі чоловіка заграла по-дитячому щира усмішка. Вона безмовно виказувала всю його радість і полегшення. Просвітліли й ігумен із Мелані, коли їхні очі натрапили на напис кульковою ручкою під одним з останніх у путівнику описів.

— Іль-Джезу — головний храм Ордену єзуїтів у Римі, у якому поховано його засновника Ігнатія Лойолу. Повна назва — Chiesa del Sacro Nomedi Gesu, Церква святого імені Ісуса.

Ярослав вирішив спершу прочитати опис українською, а потім якомога детальніше перекласти його англійською для американки. В описі йшлося про історію створення храму, потім — про його архітектуру та проект. Аби не зачитувати й перекладати абсолютно все, він пробігся очима текстом і вибрав найбільш суттєве.

— Витоки історії храму сягають ще 1551 року, коли в Ігнатія Лойоли виник задум спорудити в Римі соборний храм для Ордену єзуїтів. 1554 року Мікеланджело подав на розгляд кардиналові свій проект, однак той відхилив його та за кілька років схвалив варіант архітектора Джакомо Бароцці да Віньйоли. — Чоловік промовляв імена повільно, вишукуючи в закапелках пам’яті хоча б якусь їх прив’язку до напису біля фото. — Після смерті архітектора закінчувати роботу взявся Джакомо делла Порта, якому належить авторство фасаду будівлі. Загалом зведення храму тривало шістнадцять років.

Після закінчення будівництва в стінах споруди почала діяти титулярна соборна церква Ордену єзуїтів у Римі. До середини вісімнадцятого століття орден мав у Європі значний політичний вплив і відповідно величезне багатство. Використовуючи зв’язки з впливовими членами королівських сімей, єзуїти часто втручались у державні справи європейських країн для зміцнення своєї влади. Проте згодом, 1773 року, під тиском кількох монархічних домів Папа Климентій XIV заборонив діяльність ордену, позбавивши церкву Іль-Джезу її статків. Тільки через сорок років споруду було передано у власність відновленого ордену.

— Тут іще кілька слів про архітектуру: фрески, вівтар, капела Святого Ігнатія, капели Святого Сімейства, Мадонни, Святого Франческо Борджіа, Франциска Ксаверія. — Ярослав замовк, а потім, під мовчазне й терпляче сопіння отця Гладуна, почав стисло викладати зачитане Мелані Маєрс англійською.

— А як щодо напису? — Жінка вказала пальцем на чорні кириличні букви.

Праворуч від фото фасаду церкви Іль-Джезу непевною рукою було виведено слова:

Спочивай, Богданова слава, між небом та землею.

— Не можу зрозуміти, — стенув плечима Ярослав, поглядом шукаючи в ігумена чи то підтримки, чи то розуміння ситуації. — Вам щось про це відомо?

Перед тим як відповісти, Владислав Гладун наче завис. Здавалося, він щось знає, та вагається, як саме те щось подати, якомога краще пояснивши.

— А нагадай-но, — не дочекавшись на відповідь ієромонаха, кивнув Ярослав жінці, — де саме вбили того вашого священика.

Тієї миті його неабияк потішило, що отець Гладун не надто добре знає англійську: хтозна, якою була б його реакція на ці слова. Священик слухає про вбивство священика неподалік від Ватикану. Схоже на сюжет дешевенького детектива.

Мелані насупилася, пригадуючи слова Аллеґро.

— У Римі, на площі Іньяціо, біля Церкви Сант-Іньяціо-ді-Лойола. Саме там знайшли тіло вбитого Баттісти Піреллі.

— Іньяціо ді Лойола, — заворожено повторив Ярослав, від чого слова ставали якимись штучними. — Ігнатій Лойола, засновник Ордену єзуїтів. А той Піреллі не належав до ордену?

— З огляду на дані, що їх я мала, так, належав. Та що це змінює?

— Ще не знаю, та гадаю, це доволі вагома інформація. Ви щось хотіли сказати? — тепер він звертався до ігумена, благальним поглядом прохаючи про допомогу.

— Цей напис, — ігумен тицьнув пальцем на викарбувані Підгірським слова, — не дарма стоїть біля Іль-Джезу. Погляньте на фото. Ні на що не скидається?

Ярослав Війт зиркнув на зображення головного фасаду церкви Іль-Джезу. Розташована точно посередині головна брама, ліворуч і праворуч, відмежовані двома колонами, два менші входи, над кожним із яких височать понад двометрові скульптури святих. Пілястри, скульптури другого ярусу фасаду, округла форма фасадного даху… Будівля дещо нагадувала Ярославові, проте, хай як силкувався, пояснити, що саме, не вдавалося.

— Єзуїти, попри їхні багатства, а відтак змогу дозволити собі розкіш різноманітних соборів і церков, здебільшого будували свої храми за одним принципом, одним каноном, загальноприйнятим у XVII ст. по всій Європі. Таким каноном була церква Іль-Джезу.

— Тобто ви хочете сказати…

— В Україні є прототипи Іль-Джезу. Найвідоміший із них — львівський Костел Петра і Павла Ордену єзуїтів.

І тут Ярослава осяяло. На словах ігумена розпорошені у свідомості частинки пазла склалися в єдину цілісну картину. Тепер незрозуміле послання Підгірського не здавалося безглуздим вибриком фанатика. Чоловік умить пригадав історію костелу та прибудованої праворуч його головного фасаду єзуїтської колегії. Серед львів’ян побутували й містичні легенди про нього, й історично майже підтверджені факти. Тож усіх туристів завжди водили до Костелу Святих Петра і Павла Ордену єзуїтів як до