Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Ех, може і пошкодую, але так і тягне зробити чергову дурість. Чай у нього такий, чи що?

— Бо хочу подарувати його тобі на знак нашої дружби.

Ну на фіг, треба зав'язувати з такими жартами. Недовго і угробити новопридбаного приятеля. Кара-мурзу ледь апоплексичний удар не вхопив, коли татарин усвідомив, що саме я сказав. А коли зрозумів, то схопив зі скатертини найближчий глечик і довго пив прямо з шийки, захлинаючись і проливаючи на груди. Червоне вино стікало по його бороді на білий одяг, рожевіючи на тканині, наче під нею відкрилися незарубцьовані рани.

— Сподіваюся, ти приймеш мій дар?

Відповісти словами у татарина не вийшло, тільки головою хитав, як японська лялька. Загалом прогнулися обидва.

«Вітаємо. Ваші стосунки з Кара-Мурза покращилися до «+50»

Ого! Що ж я таке зробив? Сімейну реліквію в дім повернув?

Так і виявилось. Коли брат господаря разом із Віктором та Агнешкою відбули в табір займатися купівлею-продажем, татарин розповів мені, що майже двісті років тому його прапрадід Ібрагім служив охоронцем у самого Гасана Абдурахмана ібн Дауда! Найпершого серед султанів. І саме за роки служби у Сонцеликого безрідний Ібрагім отримав прізвисько «Чорний», вислужив дворянство та заснував рід Кара-мурзи. З того часу обладунок прапрадіда переходить у спадок старшому синові, як талісман та оберіг. Втрата якого загрожує руйнуванням та іншими бідами. Тож, якщо бути відвертим до кінця, саме бажання отримати назад обладунок стало найважливішою частиною запропонованої угоди. І Кара-мурза до глибини душі кається в тому, що все ж таки засумнівався в моєму благородстві і намагався приховати цю обставину від мене.

Скажу чесно, прямо від душі відлягло. Все ж таки не дарма копошилася моя підозрілість. Був підводний камінь. А я його відчував і не міг розслабитись. Зате тепер усе стало на свої місця. Як говорив Христос: «Хто без гріха нехай кине в мене камінь». А вже Спаситель дещо в людях тямив.

— Антон-ага… Дозволь я все ж таки спробую віддячити тобі…

— Знову?!

— Ні-ні… — замахав руками татарин. — Я не винагороду пропоную. Хто знає, може, навіть зовсім навпаки? Але така людина як ти повинна любити таємниці. А в мене якраз є одна. Настільки давня і дивна, щоб зрозуміти, що сам я нею займатися не стану.

Кара-Мурза вийняв з-за пояса невеликий шкіряний футляр або пенал, щось на зразок міні-тубуса, зняв туго припасовану кришку і витрусив на достархан невеликий рулончик пергаменту. Розгорнув його, притиснувши кути апельсинами і жестом запропонував придивитися уважніше.

Переді мною лежала старовинна мапа. Накреслена в тій же манері, що й уже наявні в мене, тільки зображувала якусь зовсім невідому мені місцевість, з товстим хрестом трохи вгору і правіше від центру. Татарин почекав трохи і спритним жестом факіра перевернув пергамент. На звороті сторінку прикрашав план якоїсь будівлі. Дуже просторої. Швидше за все фортеці, якщо судити з наявності на малюнку шестикутника зовнішніх стін. І дуже товстих, навіть у масштабі.

— Ось… — Кара-Мурза говорив дуже серйозно. — Тут вказано місце, де заховано обладунок Архистратига небесного воїнства. Клянусь — це не обман і не жарт. Я отримав карту від одного пілігрима. Так сталося, що він помирав, а я полегшив страждання бідолахи і поховав по-людськи… Одна біда, я не маю жодної уяви, в якій частині світу це місце знаходиться. І ніхто з купців, у яких я питав, теж нічого сказати не змогли. Так що дар мій, хоч і великий, зараз ніякої конкретної цінності не має.