Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Розділ 44

Смачно було чи скучив за домашньою їжею, але продовжилася розмова лише після того, як м'ясні страви змінив шербет, чак-чак, рахат-лукум та інші східні солодощі, яким я навіть назви не знав. Від чого вони не ставали менш солодкими та смачними. Добре, хоч чай подали гіркий, не цукрований... Саме те що треба, аби губи не злиплися.

— Нехай не збідніє повік стіл у твоєму домі, шановний Кара-мурза… — почав розмову, відчуваючи, що ще півгодини такого застілля і я вже не зрушу з місця, а вляжусь спати біля достархану. — Дякую за почастунок… але, як ти сам нещодавно сказав: є час для насолоди і час для справи. Боюся, що саме ця година настала. Як не приємна твоя вишукана гостинність — до Ак-Кермена мене привели й інші справи.

Татарин уважно вислухав мої трелі та серйозно кивнув.

— Воістину Аллах надав тобі неабияку дещицю своєї нескінченної мудрості, Антон-ага. Тільки мудрецю властиво не змішувати справи та задоволення. Але саме сьогодні той день, коли ти можеш забути про всі турботи.

«Твою дивізію! — У роті одразу стало мерзотно, а в душі заскреблися кішки. — Невже в їжі була отрута?»

— Пробач, але я не розумію тебе, шановний Кара-Мурза. Турбот не буває лише у святих людей, безумців та покійників. І оскільки я не відчуваю в собі великої святості, то дозволь запитати: до яких із двох останніх ти мене зараховуєш?

Татарин знову завис на якийсь час. Але все ж таки переварив моє красномовство і посміхнувся.

— У тебе дуже своєрідний гумор, Антона-ага. Не відразу й зрозумієш, як ви кажете, де захована сіль… Звичайно ж я не вважаю тебе дурнем і тим більше, не приведи Аллах — покійником. Просто я теж розумний і досить довго живу... — Кара-Мурза заливисто розреготався, даючи зрозуміти що зараз жартує він. — Тому добре знаю, що в першу чергу турбує бека після успішного нападу на караван. Йому треба звільнити коней від зайвої ваги. Правильно?

Я не став ні підтверджувати, ні спростовувати очевидне. Цього й не потрібно, татарин сам собі кивнув і продовжив:

— Ти прибув до Ак-Кермена, бо це найближче місто, де можна швидко і без зайвих розпитувань збути захоплену здобич. Я й сам вчинив би саме так. А кажучи, що тобі нема чого турбуватися, я хотів сказати лише про те, що не треба нікуди йти. Кожна п'ята крамниця в місті належить мені та моєму молодшому братові. І ми купимо все, що хочеш продати.

Кумедно. Мені навіть незручно стало. Все ж таки параноя не найприємніший супутник. Бач, як воно входить? Людина до мене з усією душею, а я...

— Тепер я не зрозумію, Кара-мурзо, ти жартуєш чи говориш серйозно? Ти збираєшся купити товар, частину якого я в тебе ж і забрав?

— Припустимо, я теж за нього грошей не платив… — знизав плечима татарин. — Тож це ніяк не позначилося на фінансовому стані моєї родини. Але якщо ти здаси все добро за безцінь іншим торговцям Ак-Кермена — я почну втрачати покупців. А ось це вже погано… То чому нам не продовжити приємне знайомство та прибуткове партнерство? Зробимо все швидко, гарно і на взаємне задоволення. Ціну дам хорошу, не хвилюйся! Присягаюсь головою пророка Мухаммеда! — Турок приклав руку до грудей. — Набагато більше, ніж ти отримаєш, навіть якщо сам станеш за прилавок. І заберу все. Ну то як? Домовились?

От зараза! Начебто, щиро говорить, а мені все каверза здається. Геть, як у анекдоті про «щасливих» дев'яностих. Двоє друзів задумують бізнес. Один розписує схему, а другий мовчить та киває. Перший питає: «Зрозумів?». «Ні», — відповідає другий. Перший починає пояснювати схему спочатку. І так повторюється кілька разів. Зрештою він не витримує і репетує: «Задовбав! Все ж так елементарно! Чого ти не розумієш?!» «В якому місці ти мене обдурити хочеш…»

— Мабуть. Якщо даси відповідь ще на одне запитання.

— Хоч на десять, — Кара-Мурза наповнював піали, і рука його навіть не здригнулася.

— Чому ти заплатиш більше?

Татарин зітхнув і вперше за всю розмову промовив без особливого бажання.

— Що ж, може ти й правий Антон-ага… Між приятелями не повинно залишатися недомовок. Розумію твої сумніви. Ми не діти і знаємо, що де м'яко стелять, там твердо спати. Але, тут немає каверзи. Розділи оплату на дві рівні частини. Перша буде ціною за товари. Друга — викуп за мою свободу. Ти вчинив благородно, але і я не злиденний — можу дозволити собі оцінити жест. Тим більше що це ціна за мою голову. У світі, де правлять гроші, кожну витрачену акче* [*дрібна монета в Османській імперії] можна використовувати з толком і прибутком. Ти ж не образишся, якщо колись, у потрібній розмові, певні торгові люди почують усю суму, яку сьогодні заплатить мій брат? Це додасть мені в їхніх очах ваги та солідності.

— Брат?

— Ну, так… Я відправлю брата з людьми та грошима, а щоб його там зустріли привітно, нехай твої супутники його проводять. Навіщо нам самим трудити ноги? До вечора ще далеко... А тут прохолодно і...

Татарин не договорив до кінця, чекаючи моєї відповіді.

— Добре, Кара-Мурзо, ти мене переконав. Але, перш ніж твій брат почне відраховувати монети, хочу внести ясність. Обладунок, який я взяв у тебе, не продається.

Татарин добре володів собою. Дуже добре… Тільки не цього разу. Такого щирого розчарування на обличчі людини я давненько не бачив. Він одразу якось змарнів і потемнів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍