Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

господарстві. Велика ідея витатиме над ними високо-високо і зовсім не заважатиме їм порпатися в городі і дбати про своє маленьке сімейне кубельце.

Біля барака хтось гукнув Арсена. Він відгукнувся і побачив у бараці звичайне в’язенське життя. Ніхто там нині не думав про небо. І Арсенові здалося, ніби він спустився до цих знайомих в’язнів у це приземлене буденне товариство. Звідкілясь зверху — такий недоречний зі своїми високими мріями. Добре, що вони не підозрюють про його настрій, а зовні він такий самий, як і всі вони.

За пару днів Кравчук зустрів мене і питає про настрій Скляра.

— Він якийсь дуже зосереджений на своїх думках, — почав я. І настрій у нього не просто невеселий — від нього віє трагізмом. Скажи, Степане, відколи ним опанував цей настрій?

— Знаєш, Левку, у кожного бувають періоди журби. Героїчне місце у національно-визвольній боротьбі підносить людину на рівень національного оптимізму, але не можеш перебувати постійно у оптимістичному настрої, коли що не день, опиняєшся ось у цих зеківських умовах, коли у неділю і будень носиш чорну куфайку і на голові чортвіть-батька знає що: і не військова пілотка, і не жидівська ярмулка, а щось таке, що обличчя кожного зека робить смішним чи дурним, або клоунським. Суперечність між високим призначенням і оцим нікчемним і принизливим життям і викликає час від часу журбу. Може, і в Скляра це той період.

— А ти не думаєш, що в його душі тепер щось глибше, драматичніше?

— Може бути, хоча навряд.

— А коли на зека находить не просто дводенна журба, а щось значно глибше, у який бік воно розвивається: у бік зради, чи в бік втечі?

— Знаєш, Левку, людей, що йдуть на крайнощі на ділі, а не на словах, зовсім мало, либонь, менше одного відсотка. Переважно пожуриться-посумує-потужить день-два-три та й повертається до бадьорого ділового настрою. Може, так буде і зі Склярем.

— Степане, розваж його тугу. Походи з ним, розкажи, що його чекає не тільки Україна, а й багато жінок, що нудять світом без чоловіків. Серед них він знайде собі з доброю душею і роботящими руками. Я знаю, що ні ти, ні я не вміємо дивитися на життя як на сценічну гру, яка не варта того, щоб у ній бачити щось серйозне і тяжко переживати. Але спробуй вдатися до грайливого й пустотливого тону, зобрази роль людини, яка не задумуючись глибоко, йде по життю, весело граючи комедію людського життя.

— Пане Левку, не вийде така п’єса щодо Скляра. Він — людина, яка серйозно сприймає життя і свою життєву місію ставить вельми високо. Грайливий тон не для його вдачі. Тобто він може будь-що переводити в жарт, та жарт же — хвилевий настрій. Він неспроможний зачепити людську душу глибше.

— Якщо не можна життя представити як несерйозну сценічну гру, тоді спробуй вдатися до зображення середньовічного лицарськи-залихвацького ставлення до життя, як до такого, яке має сенс лише доти, доки є можливість картинно ризикувати життям. Лицарі шукали нагоди виявити свою сміливість, шляхетність, відданість лицарському обов’язку. Не велика ідея їх штовхала на герць, а потреба показати свою сміливість та легку гру життям. Відроди ці лицарські образи в уяві Скляра і скажи, що життя зберігає місце для його лицарського подвигу — хай лишень має терпець почекати.

— Я спробую, — кинув Кравчук.

Ми попрощалися. Та я все ще думав про Скляра: навряд чи допоможе йому Кравчук. А може, й допоможе — все залежить від космічної хвилі: удасться поєднати Скляреву на Кравчукову оптимістичну, то повернеться оптимізм, а не вдасться, то й піде Скляр у інший світ. Його доля — це ота космічна воля, що несе людину вперед у своїх обіймах. Може, вона не однозначна і тому, либонь, Кравчукове завдання має сенс.

Скляр закінчив робочу зміну, помився, і вийшов із тартаку.

Хвиля смердючого повітря огорнула його полізла в очі рот і ніс — це ацетоновий лак з фарбувального цеху. Вентилятор висмоктує цей сморід з фарбувальної камери, але вітер часто підхопить його з комина і, замість нести вверх і далі за зону, шугане вниз і розвіє по долу робочої зони, оповиваючи слюсарів, електриків, верстатників — працівників сусіднього цеху.

Скляр заплющив очі на хвильку, щоб захистити їх від їдучого смороду і уповільнив ходу. Прецінь, він думав про те, що рабська праця висмоктувала й висмоктує його сили. Мине п’ять-десять років і він просто не буде здатен носити зброю. Руки тремтітимуть, як тремтять у п’ятдесятирічних повстанців. Такими пальцями не можна спустити спускового гачка карабіна плавно й рівненько, отже, не можна влучно стріляти. Лаки, фарби, кислоти зіпсують очі. І, либонь, подумає: “Як у Лук’яненка, в якого прес гарячого склеювання казеїновим клеєм з якоюсь ще там заразою за два місяці роботи зіпсував зір до мінус трьох. Смішно дивитися, як він на інший кінець стадіону махає рукою привітання не тому, кому треба, або проходить повз друзів, не привітавшись. Хіба з таким зором можна брати карабіна до рук?!”

* * *

Осіння прохолодна ніч. Опалювальний сезон ще не настав і в бараці холоднувато. Я підтягнув комір ближче до бороди і на тонку байкову ковдру накинув куфайку. Її не вистачало: натягнеш на плечі — ноги мерзнуть, потягнеш на ноги — плечі мерзнуть. З другої половини ночі в бараці стає тепліше — в’язні надихають. Проснувся, щоб перевернутися на правий бік і перетягнути куфайку з плечей на коліна, коли повітря розрізала гостра автоматична черга і чорні нічні вікна освітило біле світло ракети.

Барак ожив і загув: “Що трапилося?”, “Де стріляють?”, “По кому?”

Я зіскочив з другого поверху і почав хутко одягатися. Це він — блиснуло в голові! Засвітила ще ракета. Проторохтіла ще коротка автоматна черга. По звуку Другої черги в’язні зорієнтувалися, до якої частини охоронної смуги бігти — за барак адміністрації й санчастини.

Я прибіг одним з перших. Прожектор від вартової вежі яскраво освітлював вузьку смугу вогневої лінії. Біля дощатого паркану лежав чоловік у в’язенському одязі. З верхніх рядів колючого дроту звисала якірна мотузяна драбина. Нижній її кінець теліпався з метр над землею. Дріт ще не зовсім заспокоївся і ледь помітно погойдувався. Обличчя в’язня було повернуте донизу і упізнати, хто це, було важко. Перегукувалися: “Хто то?” Почали кричати вартовому на вежу: “Убивця! Убивця! Кат!”

— Міг же поранити в ногу — і того б досить, а не вбивати! —