Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бездумна сволота! — волав другий.
— Його нагородять додатковою десятиденною відпусткою додому за душогубство! — уїдливо докинув третій.
— Кого застрілив? Борця за свободу, а ти, сопляк, захищаєш рабство! — закричав я.
На вежі з’явилося ще два вартових. Один пристосував кулемет у бік мертвого та до величезного натовпу живих в’язнів, другий — спрямував крес у протилежний бік.
У зону запустили роту червонопогонників і кілька десятків наглядачів. Вони розсипалися по зоні. Кілька з них по дерев’яному трапу прийшли до того місця, де зібралося найбільше в’язнів, а по вогневій смузі до мертвого прийшло кілька наглядачів та два в’язні з марами. Тим часом надворі вже добре розвиднілося, і можна було розгледіти дії в’язня.
У внутрішній загорожі з колючого дроту в один ряд, що відразу за дерев’яним трапом (по якому кожна зміна наглядачів обходила весь периметр внутрішньотабірних охоронних споруд), було перекушено два нижніх дроти кусачками і відігнуто. Цього було цілком достатньо, щоб проповзти під третім рядом знизу, не зачепивши його.
Потім в’язень перейшов заволочену і чисту вогневу смугу і доволі вдало кинув якірну мотузкову драбину: двома якорями вона добре зачепилася за верхню нитку колючого дроту. Він підтягнувся і почав лізти вгору. Вартовий його помітив, мабуть, тоді, коли голова порівнялася з верхом дротяної загорожі і без попередження зробив коротку прицільну чергу з автомата. Від вежі до в’язня метрів сімдесят-вісімдесят. Вся охоронна смуга освітлена електрикою, і вартовий не промахнувся. Поза тіла виглядає так, що в’язень помер відразу і додолу звалився уже без свідомости. Коли до тіла підійшли наглядачі і повернули його, я пізнав у ньому людину, про яку так багато думав останнім часом.
І раніше в’язні стояли перед небіжчиком з оголеними головами, а коли наглядачі вирівняли тіло і повернули обличчям до в’язнів, усі тричі перехрестилися і кожен проказав свою молитву:
“Царство небесне, — мовив я ледве чутним голосом, — тобі, славний козаче. Ти вірно служив Україні і тепер душа твоя полине в рідний край.
І хай увіллється в дух Наливайка, Сагайдачного, Хмеля і всіх славних лицарів козацького роду!
І хай приймуть тебе в свої обійми Наталка і Яструб — ці образи любови й твердости українського духу!
Як жаль, як безмежно шкода, мій друже Арсене, що тебе більше не буде поміж нас!
Боже праведний, Творче всесильний, заповни місце Арсена іншим щирим сином України, щоб не послабнули наші лави!
Він — син свободи, упав у зіткненнях з системою рабства.”
За Сосновкою в лісі з’явився свіжий невеликий, продовгуватий горбок землі. Поряд — кілок з невеличкою фанерною табличкою і на ній номер. Не прізвище, а номер справи українського націоналіста. Над могилою — молода струнка сосна. Вона ростиме вельми добре… На кістках палкого патріота України — Арсена Скляра.
Одуєв і його “Так говорит Заратустра”
Після повстань і заворушень політв’язнів у 1953–1954 роках, після амністій 1954, 1955 років, після комісій Президії Верховної Ради СРСР 1956 року, після звільнення кільканадцяти мільйонів та відокремлення кримінального контингенту від політичного режим утримання політв’язнів незрівнянно пом’якшав. Як я вже згадував, ліквідували сотні концтаборів на півночі і сході СРСР і їхні рештки зосередили переважно у мордовських концтаборах. Тут поступово режим посилювали і зводили харчування в’язнів до напівголодного.
За період відлиги від 1956 року в Союзі видали трохи цікавої політичної, історичної, соціологічної літератури, зокрема, й закордонних авторів. Якась дещиця з цікавого потрапила і в зони. Ці книги мали різні люди. Українці мали своїх двох неофіційних бібліотекарів: Богдана Германюка із Коломийської групи й Олексу Маменка з Краматорська. Германюк мав кілька великих валізок з літературою, переважно історичною. Мав усі томи Соловйова “История России с древнейших времен”, усі томи історії Росії Ключевського, велику рожеву “Історію Української РСР”. Маменко мав переважно філософську літературу: німецьких філософів (ясна річ, окремі твори) Гегеля, Канта; англійських (Спенсера, Юма); двотомник Григорія Сковороди, Хуана Уарте “Исследование способностей человека к наукам. У когось із наших була “Социология” Пітирима Сорокіна, “Психологическая война” Лайнбаржера, Гельвеція “О человеке” і “Об уме” та деякі інші книги. У Москві видали книжку Одуєва “Так говорит Заратустра” про Ф. Ніцше та його Заратустру.
Я жадібно всотував знання з цих книг. Університетські п’ять років дали знання юриспруденції та знань з історії України. Тут з’явилася можливість поглибити пізнання рідного краю і я користав з неї. Щоправда, старі бандерівці часом закидали: “Навіщо забивати свою голову російською історіографією, коли вона вся антиукраїнська?” “То дайте мені не антиукраїнську”, — відповідав я. — Дайте Грушевського, Антоновича або Величка чи “Історію русів”. Не даєте. Тож читаю те, що є. А антиукраїнський дух у російських творах я розпізнаю, і він мене не зіб’є на манівці”.
А втім, розповім повчальний епізод у взаєминах книга-читач. Кажуть: кожен з книжки бере стільки, скільки спроможний взяти. Він збагачує себе тим, що взяв, і використовує це в житті. Читач підкорює собі ту частину автора, яку освоїв. Буває інакше: автор книгою полонить читача. Так сталося з кількома моїми друзями. До зони надійшло два примірники книжки Одуєва “Так говорит Заратустра”. Її прочитав Степан Вірун, потім Святослав Вітер. Книжка не просто їм сподобалася, а захопила, і вони створили навколо неї ажіотаж. Почали імітувати погляд на навколишні обставини і своє ставлення до них з позицій Ніцшевої надлюдини.
Прецінь, добре діло упевненість у своїх силах, у собі. Але коли при цьому забувають про реальні обставини безпосереднього і дальнього суспільного оточення, тоді з’являється не людина, яка впливає на розвиток навколишніх обставин і яка більшою чи меншою мірою підкорює їх своїй волі, а Дон Кіхот: він — одне, обставини — інше. І неспівмірність, невідповідність дій ситуаціям викликає лишень сміх: замість взяти багато доброго з книги, вони стали її жертвами, до того ж ажіотаж швидко примножував ці жертви.
Зрештою, шкоди від цього нікому не було, бо бурління душ не вилилось в якісь практичні дії, а обмежилося лише психологічними турбуленціями.
Мода на лікування бджолами ущухла тоді, коли Дужинський після джмеля потрапив до лікарні, трохи не сконав і пролежав там два дні. Мода наслідувати образи Ніцшевої надлюдини тривала значно довше, близько року, заки здоровий глузд остудив збурену уяву моїх друзів і опустив на твердий ґрунт грішної землі. Хоча, як на загал, то краще переоцінювати свої сили, ніж недооцінювати їх.
Якось увечері зібрався чималий гурт молодих коломийчан: Германюк, Струтинський, Ткачук, Площак, Юрчик, Тимків, тернополянин Кравчук, волиняк Андрусяк, був звичайно і я. До
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
