Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Perfekt! – не менш радісно пропищала Крихта. – А тепер витягни кинджал і лікуй свого чоловіка.

- Але як? – розгубилася дівчина. – Він не одужає сам?

- Ти забагато хочеш від Magie, - усміхнулася гострими зубками щуриха. – А я нарешті можу піти до meiner Familie.

- Почекай, чому ти повернулася? І як я можу тобі віддячити?

- Я відчула дуже сильну Magie. Тому вирішила перевірити, чи не втрапила ти в нову халепу, meine Liebe. Але тепер все буде gut. А подяки мені не треба. Auf Wiedersehen.

На цих словах Крихта знову помахала лапкою та зникла за дверима. Лідія ж взялася піклуватися про Раймара. Вона обережно витягнула кинджал, промила рану, нанесла мазь та забинтувала. Після цього поглянула на інші поранення. Спочатку обробила плече, потім голову. Знайшла спальню розбійників, притягла собі найменш брудний матрац, зібрала їжу та навіть зробила подобу барикади на дверях. Останнє, мабуть, більше для психічного спокою. Після чого нарешті спробувала заснути. Але декілька годин просто вертілася у роздумах.

По-перше, чому Безодня не спробувала знову вийти на зв’язок? І чи знає вона, де саме зараз знаходиться Лідія? Якщо так, то сюди зовсім скоро можуть навідатися чергові головорізи. Скільки у неї є часу, аби вилікувати Раймара та зникнути геть?

По-друге, чому не відгукнулися богині чи хоча б жриці? Невже вони настільки ослабли, що дівчина залишилася сам на сам зі своєю бідою? Як тоді змагатися з Грауфігур, якщо та набагато сильніша за знахарку? Принаймні тепер зрозуміло, чому головорізи вбивали всіх підряд – збирали силу для своєї хазяйки. Ще й відьмолови… Розбійники чітко дали зрозуміти, що загону вже немає в живих. Лише хтось один залишився, але теж приречений на смерть.

По-третє, як повернутися на Землю? Точніше, як відмовитися від почуттів до Раймара і залишити його тут? Лідія вперше мала на душі щось настільки неймовірне, що навіть не могла чітко окреслити, що саме. Кохання? Але ж вона готова була зрадити цілу країну, аби тільки відьмолов жив! Це точно кохання? Чи може прокляття? Усвідомлювати подібне було неймовірно страшно. Це лякало до дрижаків та сиріт на шкірі. Може в тому суть? Їх почуття дадуть їм вижити, а потім вони мають кожен піти своєю дорогою. Та й що б сказав Раймар, якби дізнався про думки дівчини? Зневажав би її.

Яскраво уявивши розчарування у погляді чоловіка, Лідія встала з матрацу та пройшлася по кімнаті. Треба чимось зайняти голову, інакше однаково не вдасться заснути. Саме тому дівчина розбарикадувала двері, принесла чистої води та знову перев’язала рани Раймара. Точніше одну. Крихта мала рацію – магія справді допомагала у лікування. Гуля на потилиці повністю зникла, а від порізу на плечі залишився тільки шрам. З пораненням живота все було складніше. Але набряк теж зник, краї були рівними і світлими. Навіть почали зростатися. Лідія намочила шмат тканини та обтерла тіло відьмолова від крові. Потім ще раз сходила за водою та зайнялася собою. На щастя, в сумці знайшовся чистий одяг. Переодягнувшись, дівчина почувалася набагато комфортніше. Тому, знову зробивши барикаду, вона повернулася на матрац і навіть поклала поряд меч. Вслухаючись в рівне сопіння герцога, молода знахарка нарешті заснула.

Ранок почався зі стукоту у шибу. Схопившись на ноги, Лідія міцно стиснула зброю і роззирнулася. Коли ж звук повторився, вона побачила у вікні Ґудзика. Птах сидів назовні і просився, аби його впустили до кімнати. Воно й не дивно. Сонце вже почало розкидатися першими променями, а це означало, що пугач мусить сховатися і подрімати. Лідія чудово його розуміла. Вона й сама зараз була не проти сховатися в темному кутку та подрімати. А краще повноцінно виспатися.

Відчинивши вікно, дівчина почухала грудку вірного пернатого товариша і дозволила тому всістися на полиці дальної шафи. Сама ж визирнула назовні. Ніяких нових розбійників поблизу не спостерігалося і це щиро радувало. Неподалік пасся чорний кінь. В ньому не важко було упізнати Ворона. Що ж, на одного вірного товариша більше.

За спиною почувся якийсь шум. Обернувшись, Лідія побачила Раймара. Він підвівся з дивану та сонно роззирався навкруги.

Розтерши заспане обличчя, герцог насупив брови:

- Як я вижив?

- Складається враження, що ти не радий, - фиркнула Лідія. Хоча насправді була готова розрюмсатися від щастя.

- Просто я пам’ятаю… - відьмолов замовк та одразу ж поліз перевіряти поранення. – Його немає. Тобто тільки шрам… Я не вірю, що твоя мазь на таке здатна!

- Мені трохи допомогла Крихта, - з полегшенням зітхнула дівчина, відкладаючи меча на стіл. – Підказала, як краще зробити. Це довго пояснювати.

Раймар ще раз оглянув свій живіт і провів пальцями по шраму. Потім глянув на плече та помацав потилицю. Ще раз розгублено огледівся й нарешті трохи нервово розсміявся. Після чого дотягнувся до руки Лідії, міцно стиснув її та потягнув на себе.

- Що ти робиш? – спробувала пручатися та.

Але чоловіка це не зупинило. Він перехопив Лідію за талію та силоміць всадив до себе на коліна. За чим обхопив її обличчя руками.

- Я думав, що вже більше ніколи не побачу тебе, - прошепотів герцог, зазираючи співрозмовниці у очі. – А тепер можу навіть поцілувати.

Не чекаючи на якусь відповідь, Раймар прилинув вустами до вуст дівчини і відчув, що та піддалася вперед, обхоплюючи його шию руками. Руки відьмолова ковзнули униз, впіймавши Лідію у обійми, і стиснули міцніше. Бавлячись з нижньою губою дівчини, герцог раптом відчув солонуватий присмак.

Відірвавшись від насолоди, він запитав:

- Це кров?

- Випадково прикусила, коли нервувала, - винувато усміхнулася Лідія у відповідь. – Декілька разів.

Раймар лише незадоволено похитав головою та знову поцілував знахарку. Щоправда за цим разом був змушений швидше перервати ласку.

- Ми маємо поспішати до фортеці, - зітхнув він. – Я з превеликою радістю знищу Маргариту і повернуся до цього.