Читати книгу - "Вибрані романи"

Можливо й так. Я повірю тому, що ти мені скажеш.

— Раміро... Раміро Квадрадо...

— То він син доньї Вінансії, вдови? Що ж, тут немає більше про що балакати.

— Саме на цього Раміро, дядьку, Роса кинула оком, і вважає, що він у неї закоханий...

— Він і справді закохається в неї, Туло, справді закохається...

— Я теж кажу, дядьку, що так воно буде. Адже він чоловік слова й має почуття сорому, а тому не зможе не закохатися в дівчину, з якою вже мав стосунки. Я не вірю, що ще чоловік, який зможе відступити назад.

— А вона?

— Хто? Моя сестра? З нею відбудеться те саме.

— Ти знаєш більше, ніж святий Авґустин, дочко.

— Це те знання, якого не можна навчитися, дядьку.

— Тоді нехай одружуються, я благословлю їх, і справі кінець.

— Або тільки початок! Але треба їх одружити і якомога швидше. Перш ніж він передумає..

— То ти боїшся, що він може передумати?..

— Я вважаю, чоловіки завжди спроможні на таке, дядьку.

— А жінки — ні?

— Ці побоювання я залишаю чоловікам. Але, не маючи наміру образити стать — сильну стать, адже так кажуть? — я стверджую, що постійність і сила почуття більше притаманні нам...

— Якби всі були такими, як ти, дівчино, я в це повірив би, але...

— Але що?

— Ти істота виняткова, Туло!

— Я не раз чула, як ви казали, що виняток підтверджує правило...

— Мені з тобою важко сперечатися... Отже, гаразд, одружімо їх, поки він не передумав... Або вона...

На очі Хертрудіс ніби накотилася чорна хмара, і якби хтось міг слухати тишу, він би почув, як у глибинах її душі відлунювала ця фраза, завмираючи вдалині: «Або вона...»

Розділ другий

Але що відбувалося з Раміро, який уже мав стосунки і стосунки формальні з Росою, які лише трохи не дотягували до того, щоби ці двоє утворювали одну родину? Виникало таке враження, ніби одружуватися він не вельми поспішав.

— Знаєш, Туло, я його не розумію; і щодалі, то розумію менше. Він постійно здається неуважним і поводиться так, ніби думає про щось інше — або про іншу особу, хто знає! — або боїться, що хтось заскоче нас зненацька. А коли я беру на себе ініціативу й перша починаю розмову з ним, у мене виникає враження, ніби він не дуже радіє тому, як мають закінчитися наші стосунки, ніби він мене не слухає й чекає, що ось-ось до нього підійде якась інша дівчина...

— Це тому, що ти розмовляєш із ним ніби знехотя. Розмовляй із ним так, ніби ця розмова приносить тобі велику втіху.

— Але ж у такому разі він подумає, що я дуже поспішаю одружитися з ним!

— Звичайно, подумає! Адже насправді так воно і є!

— Невже ти думаєш, Туло, що я божеволію від нетерпіння одружитися з ним?

— Ти його кохаєш?

— Це не має ніякого стосунку до...

— Ти його кохаєш, відповідай?!

— Але ж...

— Ніякого але, ж! Ти його кохаєш? Так чи ні?

Роса опустила очі, зашарілася й промурмотіла, схлипуючи:

— З тобою важко розмовляти, Туло. Ти хочеш, аби я тобі все виклала, як на сповіді!

Хертрудіс узяла сестру за руку, а другою рукою підняла їй обличчя, подивилася їй прямо у вічі й сказала:

— Ми живемо з тобою вдвох, сестро...

— А дядько?

— Ми живемо вдвох — повторюю тобі. Як жінки, ми живемо удвох. Наш бідолашний дядько — святий, але святий книжний, і хоча він священик, але, все-таки, — чоловік.

— Та ж він сповідує людей...

— Можливо, саме тому він дуже мало знає про світ. Крім того, він дуже забудькуватий. І в цьому немає нічого дивного. Ми живемо самі-одні, повторюю. І тепер ти повинна тут висповідатися, але висповідатися самій собі. Повторюю: ти його кохаєш?

Бідолашна Роса розплакалася.

— Ти його кохаєш? — знову пролунав невблаганний голос.

І Роса, зрештою, примусила себе повірити в те, що цей лагідний і врочистий голос, який долітав до неї ніби з далеких околиць життя в чистоті, був її власним голосом, а може, — голосом їхньої матері.

— Атож, думаю, я його кохаю... дуже... дуже... — вигукнула вона низьким голосом, схлипуючи.

— Так, ти дуже його кохаєш, і він кохатиме тебе ще сильніше!

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю, що він дуже тебе кохатиме.

— Тоді, чому він такий неуважний? Чому він уникає розмов про нашу майбутню родину?

— Я поговорю з ним про це, Росо, довірся мені!

— Ти?

— Так, я. Тебе це дивує?

— Але ж...

— Мене не стримає страх, який стримує тебе.

— Але він подумає, я божевільно прагну, щоби він одружився зі мною.

— Ні-ні, він так не подумає! Він, звичайно, може сказати, що я прагну, аби ти одружилася, керуючись якимись власними інтересами, наприклад, аби самій усім порядкувати в домі нашого дядька. Але ти добре знаєш, що це нісенітниця. Він може сказати що завгодно, та я все залагоджу.

Роса впала в обійми сестрі, а та сказала їй на вухо.

— А тепер ти скажеш мені, що ти дуже його кохаєш, так?

— А чому ти так на цьому наполягаєш, Туло?

— Бо це твій обов’язок.

І наступного дня, коли Раміро прийшов навідати свою наречену, його зустріла інша дівчина, її сестра. Вираз обличчя йому змінився, й він, здавалося, завагався. Серйозність цих великих жалобних очей справила на нього таке враження, що вся кров шугнула йому до серця.

— А де Роса? — запитав він майже нечутно.

— Роси немає вдома, і сьогодні я маю поговорити з тобою.

— Ти? — запитав він тремтячими губами.

— Так, я!

— Ти щось дуже серйозна, дівчино! — і він силувано засміявся.

— Кажуть, я й народилася такою серйозною. Дядько каже, я успадкувала цю серйозність од матері, його сестри, й від бабусі, його матері. Я не знаю, й мені байдуже, від кого й чому я така народилася. Але мені подобається, щоб усе відбувалося просто, чесно й без обману.

— Чому ти так кажеш, Туло?

— А чому ти уникаєш говорити про ваше одруження з моєю сестрою? Скажи-но мені, чому?

Бідолашний хлопець почервонів від сорому, як рак, і похилив голову. Цей удар був для нього надто несподіваним.