Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Чого це він там базікає про гіпопотамів? — спитав Данні у матері, проходячи через кухню. — Чи ти вже до зоопарку його водила? Навіщо, хотілося б знати?

— Нікуди я його не водила, — сказала місіс Мак-Крі. — Так і сидить цілими днями біля вікна. Які у бідної людини розваги, якщо вона сліпа? У них, гадаю, навіть думки іноді заважають. Учора цілу годину без угаву тлумачив про стародавніх греків. Він-то, кажу, може, й стародавній, а вона — зовсім ще молода. Не так ти зрозуміла мене, відповідає. Для сліпого, Данні, часинка повзе ох як повільно, хоч у свята, хоч і в буденні дні. А вже, здається, доки не втратив очі, нікого не було кращого й сильнішого за нього. Так. Ось ранок-то видався який. Іди, синку, веселися. Вечеря буде холодна, о шостій годині.

— Про гіпопотама нічого не чути? — спитав Данні у двірника Майка, коли спустився вниз і вийшов на вулицю.

— Поки що ні, — сказав Майк і підсмикнув вище рукави сорочки. — На що тільки не скаржилися останньої доби — і щодо незаконних дій, і природних явищ, і живності. Але щодо цього тихо. Хочеш, піди до хазяїна. Або виїжджай з квартири. У тебе в договорі про найм позначено про гіпопотамів? Ні? Тоді чого ж ти?

— Та це мій старий обмовився, — сказав Данні. — Просто так, мабуть.

Данні дійшов до рога і повернув на вулицю, що вела на Північ, до центра кварталу, де Великдень — сучасний Великдень у яскравому сучасному вбранні — справляє своє торжество. Із темних високих церков линули солодкі звуки співів, які видавали живі квіти — такими уявлялися погляди дівчата у великодніх строях. Загальне тло створювали пани, виряджені в повній відповідності до звичаю: у сюртуках і циліндрах, з гарденіями в петлицях. Діти несли в руках букети лілій. Вікна багатих особняків рясніли найрозкішнішими створіннями Флори[331], сестри згаданої дами у вінку з лілій.

З-за рогу, у білих рукавичках, огрядний, застебнутий на всі ґудзики, вийшов полісмен Корріган, квартальний ангел-хоронитель. Данні був із ним знайомий.

— Слухай, Коррігане, — сказав він. — Великдень, він навіщо? Коли він настає — це відомо: як наберешся вперше сімнадцятого березня, і щоб на цілий місяць те саме. Але навіщо? Що це, церковний обряд, як годиться, або ж його заради політики призначає губернатор?

— Свято це місцеве, — сказав Корріган із незаперечністю, гідною Третього помічника поліцейського комісара. — Проходить щороку в місті Нью-Йорку. Поширюється і на Гарлем. Буває, що на Сто двадцять п'яту вулицю доводиться висилати резервний наряд. Політики, я вважаю, не стосується.

— Ну, спасибі, — сказав Данні. — А це… чи не чув ти, щоб люди скаржилися на гіпопотамів? Коли, тобто, не дуже напідпитку?

— На морських черепах — траплялось, — у роздумі сказав Корріган. — Через метиловий спирт. А на щось більше за розмірами — ні.

Данні побрів далі. Побрів, пригнічений удвічі тяжкою повинністю — тішитися водночас і неділею, і святом.

Злигодні на плечах у робочої людини — наче буденний одяг, зшитий її міркою. Його надягають так часто, що звикають носити з природним шиком, ніби це костюм від кращого кравця. Недарма негаразди бідняків є найвиграшнішою темою для ситих майстрів пера та пензля. Інша річ, коли проста людина здумає розважитись, тут її забави супроводжує похмурість, гідна самої Мельпомени[332]. Ось чому Данні похмуро зціпив зуби, коли настав Великдень, і вдавався до розваг без будь-якої втіхи.

Зайти і солідно посидіти в кафе Дугана — це було ще нічого, і Данні пішов на поступки весні, замовивши кухоль пива. Він сидів у сирій задній кімнаті, вистеленій темним лінолеумом, і, як і раніше, силкувався серцем і душею збагнути таємничий сенс весняного свята.

— Скажи мені, Тіме, — звернувся він до офіціанта. — Для чого людям Великдень?

— Пішов ти! — сказав Тім і підморгнув на знак того, що його не обдуриш. — Щось новеньке, так? Ясно. Тебе-то хто на це зловив? Гаразд, здаюсь. Так яка відповідь — для ватрушок чи для шлунка?

Від Дугана Данні повернув назад на схід. Під квітневим сонцем у ньому прокидалось якесь смутне відчуття, що важко піддається визначенню. Данні, в усякому разі, тлумачив його неправильно, вирішивши, ніби винна в ньому Кеті Конлан.

Він зустрів її за кілька кроків від її дому, коли вона йшла до церкви. На розі Авеню «А» вони обмінялися рукостисканням.

— Ого! Такий елегантний, а похмурий, наче хмара, — сказала Кеті. — Що з тобою? Дивись веселіше, ходімо до церкви.

— А що там таке? — запитав Данні.

— Великдень, ну й дивак ти! До одинадцятої сиділа чекала, коли ти по мене зайдеш.

— У чому, Кеті, його суть, Великодня цього? — похмуро запитав Данні. — Мабуть, що ніхто не знає.

— Хто не сліпий, той знає, — запально мовила Кеті. — Міг би помітити, між іншим, що на мені новий капелюшок. І спідниця. Тоді й зрозумів би, що Великдень — це коли дівчата вбираються у весняні обновки. От дивак! Ну, ідеш ти зі мною до церкви?

— Піду. Якщо цей Великдень справляють у церкві, то, виходить, там зобов'язані підшукати йому якесь виправдання. А капелюшок, справді, блиск. Особливо зелені троянди.

У церкві священик дещо розтлумачив, причому не можна казати, ніби товк воду в ступі. Щоправда, він говорив швидко, бо квапився раніше потрапити додому до святкового обіду, але діло своє знав. Щонайбільше він наголошував на одному слові — воскресіння. Не новий акт творіння, але народження нового життя зі старого. Паства чула про це вже багато разів. Утім, на шостій від кафедри лаві сидів чудовий капелюшок, неперевершене поєднання лаванди із запашним горошком. Отже, було чому приділити увагу.

Після церкви Данні затримався на розі, і Кеті ображено підняла на нього небесно-блакитні очі.

— Ти не до нас зараз? — спитала вона. — Справді, чи варто про мене турбуватись? Я чудово дійду сама. Мабуть, у тебе думки зайняті чимось важливішим. Ну і добре. Може, ми з вами взагалі більше не зустрінемося, містере Мак-Крі?

— Зайду, як завжди, у середу ввечері, — сказав Данні, обернувся і перейшов на інший бік вулиці.

Кеті пішла геть, обурено струшуючи на ходу зеленими трояндами. Данні пройшов два квартали і зупинився. Сунувши руки в кишені, він стояв на розі біля краю тротуару. Обличчя в нього завмерло, неначе висічене з каменю. На самому дні його душі щось ворухнулось, заграло, таке маленьке, ніжне, щімке, таке чуже грубому матеріалу, з якого був зроблений Данні. Воно було ласкавішим за квітневий день, тоншим, ніж заклик плоті,