Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

чистішим і глибшим, ніж кохання до жінки — хіба не відвернувся він від зелених троянд і від очей, до яких був прикутий ось уже цілий рік? А що це було, Данні не знав. Проповідник, котрий поспішав до обіду, говорив йому, але ж у Данні не було лібретто, щоб зрозуміти значення напівсонного й співучого бурмотання. І все-таки проповідник говорив правду.

Раптом Данні ляснув себе по стегну і видав хрипкий захоплений зойк.

— Гіпопотам! — заволав він, звертаючись до опорного стовпа надземки. — Ні, це ж треба придумати! Ну, тепер-то я знаю, куди він хилив. Гіпопотам! Здуріти можна, слово честі! Рік минув, як він це чув, а дивись ти, майже не схибив. Ми закінчили 469 роком до Різдва Христового, далі йдеться саме про це. Але спробуй здогадайся, що він хоче висловити, з глузду з'їдеш.

Данні вскочив у трамвай і незабаром уже заходив до темної квартирки, найнятої на його трудові гроші.

Старий Мак-Крі все ще сидів біля вікна. Згасла люлька лежала на підвіконні.

— Це ти, синку? — спитав він.

Якщо суворого чоловіка заскочити зненацька, коли він зібрався вчинити добру справу, він скипить гнівом. Данні скипів.

— Хто тут платить за квартиру? — сердито огризнувся він. — На чиї гроші купують їжу в цьому домі? Я що, не маю права ввійти?

— Ти гарний син, — сказав із зітханням старий Мак-Крі. — Так уже вечір?

Данні простягнув руку до полиці і дістав товсту книгу із витисненим золотом заголовком: «Історія Греції». Пилу на ній накопичилося з палець завтовшки. Він поклав її на стіл і знайшов місце, закладене смужкою паперу. Тоді він коротко й гучно зареготав і сказав:

— Бажаєш, значить, щоб тобі почитали про гіпопотама?

— Я чую, ти відкрив книгу? — сказав старий Мак-Крі. — Скільки ж довгих місяців минуло відтоді, як мій син читав її мені. Біс його знає чому, сильно припали мені до вподоби ці греки. Ти зупинився на середині. Так, гарно сьогодні на вулиці, синку. Іди відпочинь, ти напрацювався за тиждень. А я вже звик до цього стільця біля вікна та до люльки.

— Пел… Пелопоннес, ось ми на чому зупинились, — сказав Данні. — А ніякий не гіпопотам. Там почалася війна. І тривала ні добре, ні погано, не збрехати б, тридцять років. Ось тут під заголовком сказано, що 338 року до Різдва Христового один хлопець із Македонії, Філіп, прибрав до рук усю Грецію, коли переміг у битві при Херо… Херонеї. Зараз почитаю.

Цілу годину, приклавши долоню до вуха, старий Мак-Крі тішився подіями Пелопоннеської війни.

Потім він підвівся і навпомацки добрів до дверей на кухню. Місіс Мак-Крі нарізувала на вечерю холодне м'ясо. Вона підвела голову. Із незрячих очей старого Мак-Крі текли сльози.

— Чула, як наш син мені читає? — сказав він. — Іншого такого не знайти на всьому білому світі. Ось я і повернув собі свої очі.

Після вечері він сказав Данні:

— І справді, світлий день цей Великдень. Ну, а зараз ти підеш провести вечір із Кеті. Усе правильно.

— Хто тут платить за квартиру і на чиї гроші купують їжу в цьому домі? — сердито сказав Данні. — Я що, не маю права залишитись? Нам ще після вечері треба прочитати про Коринфську битву 146 року, знову-таки до Різдва Христового, коли Греція, як там сказано, стала не цією… невід'ємною частиною Римської імперії. Чи я ніхто в цьому домі?

Немовлята у джунглях

Одного разу в Літл-Рок говорить мені Монтег'ю Сілвер, найперший на всьому Заході спритник і пройдисвіт:

— Якщо ти колись спадеш із розуму, Біллі, або відчуєш, що ти вже надто старий, щоб по-чесному займатися обдурюванням дорослих людей, їдь до Нью-Йорка. На Заході щохвилини народжується на світ один простак; але в Нью-Йорку їх просто викидають, як ікру, так що й не злічити.

Минуло два роки, і ось я помічаю, що імена російських адміралів почали зникати у мене з пам'яті, а над лівим вухом з'явилося кілька сивих волосків; тут я зрозумів, що настав час скористатися порадою Сілвера.

Я заявився до Нью-Йорка однієї чудової днини близько полудня і одразу ж пішов прогулятися Бродвеєм. Раптом бачу — Сілвер власною персоною: навішано на ньому різної розкішної галантереї, і стоїть він, притулившись до стіни якогось готелю, і полірує собі лунки на нігтях шовковою хусточкою.

— Склероз мозку чи передчасна старість? — питаю я його.

— А, Біллі! — говорить Сілвер. — Радий тебе бачити. Так, у нас на Заході, розумієш, усі щось дуже порозумнішали. А Нью-Йорк я собі давно вже приберігав на солодке. Звичайно, не надто це добре обирати таких людей, як нью-йоркські жителі. Адже вони рахувати вміють тільки до трьох, танцювати тільки від печі, а думають раз на рік за обіцянкою. Не хотів би я, аби моя мати знала, що я обчищаю таких нетям. Вона мене не для того виховувала.

— А що, біля дверей із написом «Приймають на чищення», вже товпиться черга? — питаюсь я.

— Та ні, — говорить Сілвер. — У наш час і без реклами можна обійтись. Адже я тут лише місяць. Але я готовий приступити; і всі учні недільної школи Віллі Манхеттена[333], що виявили бажання зробити внесок у цю благородну справу, благоволять надіслати свої фотографії для вміщення в «Івнінґ дейлі».

— Я тут знайомився з містом, — веде далі Сілвер, — читав щодня газети і, можу сказати, вивчив його так, як кішка в ратуші[334] вивчила звички полісменів-ірландців. Люди тут такі, що, коли ти не поспішаєш вийняти у них гроші з кишені, вони просто кидаються на підлогу, вищать і дриґають ногами. Ходімо до мене, Біллі, я тобі розкажу, що воно й як. Як давній приятель, я ладен зайнятися цим містом разом з тобою.

Сілвер привів мене до свого номера в готелі. Там у нього валялася безліч усякої всячини.

— Є багато способів викачувати гроші з цих столичних йолопів, — говорить Сілвер, — більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, Південна Кароліна. Вони клюють на будь-яку приманку. У більшості з них мізки влаштовані з перемикачем. Чим вони розумніші й ученіші, тим менше у них здорового глузду. Ось нещодавно одна людина продала Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого[335], видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто «Иоан Хреститель замолоду».

Бачиш там, у куточку, пачку друкованих брошур? Отож, май на увазі, що це золоті розсипи. Я тут цими днями почав було їх розпродувати, але за дві години змушений був припинити торгівлю. Чому? Мене заарештували зате, що я зупинив вуличний